Чому так манить близ людей,
Що нам не до вподоби?
Не можу слухати про фей,
Плював на золоті оздоби.

Набрид мені неадекват,
Позбавте вже його уваги.
А він уважніше в стократ,
Діло моє дає наснаги.

Ну де любі поети-однодумці?
Чому я про вас досі не в курсі?
Краще вже знайти у курці
Відвертого друга з розумом у вусі,
А не терпіти дурних дурнів,
І їх дурних словесних слів.

Боюся смерті нещадної, злої,
Яка завжди ходить хвостом.
Немає у неї вбивчої зброї,
Так підкопується раптово кротом.

Але я ж безсмертний, чи не так?
Звичайний непомітний хлопак,
Скоріше пересічний простак.
Навіть у таких буває рак.

Невже немає на світі панацеї,
Що загоїть і душевні, і тілесні рани?
Роками уповаю я на неї,
Щоб одарила, дала прани.

В наш час бути здоровим нецікаво.
Всі прагнуть виділятися у масах.
Але я б пожертвував усім зарано,
Аби не бовтатися у смерті лясах.

Панацея-панацея, покажи мені світло,
Одари моментом ситості, достатку.
Зроби своїм власним сином вітру…
Чи чуєш ти мольбу, панянко?

Кажуть люди, що чоловіки не плачуть,
Що болі й розпачу вони не бачать
Стиснув кулаки, зціпив зуби мовчки
Перетерпів, про котрийсь там раз мовчить..
А коли вже сили більше немає
У чарку лихо своє заливає
І ось звідси все й рознеслося..
«Він же був перспективний! Що сталося
Я піду від нього, бо він п’є!»
Але хто ж нищить життя своє
Так у чому причина такого зла
Чия провина тут насправді була
Чому той, хто мав високу мету
З тобою поруч скотився в темноту
Хто тиснув щодня? Хто з ним бодався
Хто знецінював усе, чим він пишався
Хто ковдру на себе постійно тягнув
І в змаганні за першість святе забув
Коли одружився — чоловік є голова
Про це кажуть не просто порожні слова
Він — той, хто дбає, працює, береже
А жінці Бог іншу роль відведе
Жінка — це затишок, спокій і дім
Це милість і ласка у храмі святім
Не суперник чоловікові, не ворог у бою
А та, що зберігає береги у раю
Усе це чітко розписано в Корані
Щоб люди не жили в сліпім тумані
Треба цінувати, вірити, шлях цей прийняти
Істину Ісламу серцем пізнати
Бо Аллах у Книзі Своїй сказав
Він чоловіка на ступінь вище підняв
Надав йому право й важкий тягар опіки
Щоб лад у родині зберігся навіки
Покора Всевишньому — це основа життя
Де кожен знає своє майбуття
Коли дружина покірна Богу й чоловікові своєму
Тоді й безвиході немає в домі нікому.

Кажуть — плаче гіркими сльозами,
Про людей кажуть, плачуть усі,
І тварини, що з нами й не з нами,
І птахи, навіть дуже старі.

Плаче дощ мовчки, вітер ридає,
Так шкода́ йому значить дощу,
Ніч сльозами усе покриває,
Поміж трав залишає росу.

І туман плаче згодом, як сяде
У холодну осінню траву,
Бува, з радості хтось та заплаче,
Відігнавши від себе журбу.

Сипе небо снігами — то сльози,
Свої річка несе десь у даль,
Зима плаче у люті морози
Та ховає у лід ту печаль.

27.07.2026.
Ганна Зубко

День втопився в імлі…
В небі і на землі
Фарби всі потьмяніли.
Небосхилом пливуть
Непотрібні вже тут
Незакінчені зливи.

Проливає сльозу,
Гоготить на грозу
Буревій навколо,
Неслухняною рукою
Направляє рікою
Дим чадний додолу.

Люблю ці вечори,
Де дощі-маляри,
І щоб вітер по-вовчому вив,
І блукати в дворах,
Та здригається страх,
Щоб печалі свої не зустрів.

Дощ і сонце водно́час… як мило!
Й вітерець наостанок додавсь,
Під'єднатись до них закортіло,
Бо погода на славу вдала́сь.

В ній покину свої негаразди,
Біль утоми і болісний страх,
Забере нехай вітер наза́вжди
Та розвіє в далеких степах.

Й поверне́ться чимдуж — він зуміє,
Війне свіжістю в сонячний двір,
Рука ж звично вікно привідкриє,
До оселі щоби́ залетів.

21.07.2026.
Ганна Зубко

Дні нескінченними
якимись уже стали,
Чи може так
мені лише здало́сь,
Уже давно
зозулі відкували,
А їм заміни
так і не знайшлось.

Не чути більш
в світанках соловейка,
В моїх принаймні,
а чи знов здало́сь,
Порхну́ла в гі́лках
пташечка маленька,
Й затихла, мов
лякаючись чого́сь.

Не світить сонце,
вітер не літає,
Гроза здале́ка
голос подає,
День далі йде,
годинами ступає,
Там вже й, дивись,
на захід поверне́.

Зустріне вечір,
обійнявши плечі —
Потисне руку,
як поміж людей,
Змахнуть утому
крила десь лелечі,
І задрімає
в вербах соловей.

19.07.2026.
Ганна Зубко

Дні нескінченними
якимись уже стали,
Чи може так
мені лише здало́сь,
Уже давно
зозулі відкували,
А їм заміни
так і не знайшлось.

Не чутно більш
в світанках соловейка,
В моїх принаймні,
а чи знов здало́сь,
Порхну́ла в гі́лках
пташечка маленька,
Й затихла, мов
лякаючись чого́сь.

Не світить сонце,
вітер не літає,
Гроза здале́ка
голос подає,
День далі йде,
годинами ступає,
Там вже й, дивись,
на захід поверне́.

Зустріне вечір,
обійнявши плечі —
Потисне руку,
як поміж людей,
Змахнуть утому
крила десь лелечі,
І задрімає
в вербах соловей.

19.07.2026.
Ганна Зубко

Любов — квінтесенція всього живого,
Без неї згасає незрима струна.
Чи жили б ми досі у світі такого,
Якби не дарував нам любові Творець? Ні, луна б мертва була.
Бо любимо серцем ми виключно все:
Від крихітної травинки, пісчинки і квітки,
До звірів, до рибок, що хвиля несе,
До кожної чистої, світлої людської дитинки.
Ми пишемо вірші, слухаєм музику дивну,
Ведемо натхненно високу філософію дня,
І пензлем торкаємось полотна безневинно,
Бо кожне творіння — то Божа свята течія.
Ми бачимо диво у краплі роси на світанку,
У спалаху зір, що палають на небі нічнім,
І радість стрічаємо знову щоранку,
Ділитись добром — це єдиний наш світ і наш дім.
Та є і ті інші, чий шлях у темницю веде:
Що звикли чуже забирати і нищити душу,
Що сіють лиш горе там, де смерть пройде,
І кров'ю омити прагнуть тиху сушу.
Вони не пізнали тепла і дарунків Творця,
Їх серця холодні, заковані в крижані мури.
А світло любові торкається нашого лиця,
Щоб душі зціляти від темряви й лютої бурі.

Розвіялись хмари, і зникли тумани,
Заспівала душа у ранковій тиші.
Загоїлись тихо старі мої рани,
І чистим поривом мчать думки кудись.

Так легко у грудях, і дихати вільно,
І світ підкорився без зайвих умов.
І серце сміється так щиро й надійно,
І кожна хвилина дарує любов.

Чому ж цей спокій розлився так тихо?
Чому зникли тіні і болі з очей?
Чому оминуло тривоги і лихо?
Чому сонце сяє в душі моїй?

Хто знає цю тайну — хай серцем осяє,
Хто прагне розгадки — хай гляне у вись.
Тут відповідь тиха для тих, хто блукає,
Щоб кожен у смутку до світла доріс.