При дорогах стежки́
Сивим порохом вкриті,
Знов зібрались думки,
Всі чіткі, нерозмиті.

Ці, що поруч, тепер —
Тихо-мовчки плетуться,
Й давні розум не стер,
Досі плачуть, сміються.

Й сум не дівся, а зріс,
З всього ко́су спліта́ю,
Вже тепер таких кіс,
Як колись, я не маю.

Та Бог з ними, із ко́сами
І з стежками отими,
Нерозлучні і досі ми —
Я з думками своїми.

08.06.2026.
Ганна Зубко

Затримка. Тест. Очікувана звістка.
Це все в новинку… Я навколо неї
Кружляв, немов метелик у колисці.
Оберігав, плекав свою лілею.

​Тулився вночі, живота торкався.
Та все чекав на перше те УЗД:
Кого Аллах пошле нам у руки?
«Поїду до своєї лікарки, бо де
​Ще так зуміють все розпізнати?» —

Казала моя віддана кохана.
Та лікарка ніколи не помилялась!
Аж раптом дзвонить, наче з-за туману:
​«Тут дивна аномалія якась…
Не роздивилась, як не намагалась…»

Але ж ім’я вже ми обрали,
Я ходжу й сяю, бо душа зажглась.
​Від гордості аж плечі ширші стали,
Хоч в голові — думок легкий кавардак:
Як на руки узяти це маля мале?
Як колисати? Памперс — як і так?..

​Душа від щастя й страху аж сія,
І серце б'є, як барабанний бій.
Приїхала кохана. Сяє вся!
Сюрприз тримає: «Ну-бо, любий мій!
​Пробий цю кульку, якщо взнати хочеш,
Кого Аллах під серцем дав носить!»

Я шпилькою колю — під сплеск доньки
Злітають сірі стрічки в одну мить…
​Нічого не збагнув. Колю ще раз —
І знов сіріють стрічок завитки…

«Це хлопчик! Хлопчик!» — старша кричить враз,
І вгору полетіли пелюстки.
​І тут до мене дійсно дійшло,
Що син народиться! Мій син! Мій сокіл!

Якого так чекав, щоб розцвіло
Життя моє у радості глибокій.
​Він прийде в світ — продовження моє,
Мій гордий птах, моя надія й сила.

Дякую Аллаху, що ти в мене є,
Що Він нам обом синочка дав,
Якого я любив ще до народження,
Та до Бога відкриємо йому дорогу.

Знову ранок збирає мене по частинах,
Кава холоне на краю столу.
Я знаю усіх на світлинах,
Та не впізнаю себе вже
Стільки облич я носила на шкірі,
Стільки історій прожила не своїх.
Іноді серце кричить мені тихо:
"Скажи, а де серед них ти

Хто ця жінка в моєму дзеркалі?
Чому в неї очі мої
Я ніби живу, але ніби загублена
Між тим, ким була, і ким є
Хто ця жінка? Дзеркало мовчить
Місто навколо кудись біжить
Та одного дня я себе знайду,
Навіть якщо почну з нуля цю гру.

І раптом розумію в тишині:
Не стала чужою собі навіки.
Просто та дівчина виросла в жінку,
А я не помітила, як пролетіли роки…
Здається, тільки вчора був той день,
Коли весь світ лежав в моїх долонях.
Я мріяла, сміялась без причин
І вірила, що час мене не зловить
Та куди поділись всі ті роки?
Хто їх рахував замість мене?

І хай сьогодні я не знаю відповіді,
Хай карта моїх доріг порожня.
Я навчусь любити свою невідомість,
Бо вона і є моя свобода.

Хто ця жінка в моєму дзеркалі?
Сьогодні я дивлюсь їй прямо в очі.
Може, вона і є справжня я —
Недосконала, жива, не дівчина а жінка.

Дощ шумить за вікном,
Грози б’ються вночі,
Грім про що розповість
За минулі ті дні?

Що нас тут зберегло?
Не дало впасти нам.
Як надії тепло,
Вберегло душу нам?

Дочекались тепла,
Літо дихає днем.
Каже, що вже прийшло
З літнім теплим дощем.

Хай із шумом тече
По асфальту вода,
Хай зникає з душі
Ця погода сумна.

Дощ несе нам тепло
І надію, щоб жити,
Посміхнемось йому,
Будем літо любити.

У вікна я стою,
Це лиш грім десь гримить.
І стікає сльоза
По вікну у цю мить.

Плаче дощ за вікном,
Все шумить та шумить.
Про загиблих солдат
З нами він говорить.

Не підставлять лице
Вони каплям дощу,
Їм тепер не обняти
Літню хвилю ясну.

Вийду я на ганок,
Парасолі не взяв,
Нехай змиє цей дощ
Все, про що я змовчав.

По обличчю тече
Хай сльоза із дощем,
Хай гримить в небі грім —
Він тепло нам несе.

Дочекались тепла,
Вже пішли холода.
Хай з теплом та дощем
Нас залишить війна.
28.05.2026

Я знову у власному колі,
Я знову на холодній землі.
Та є лиш Аллах і сини мої,
І шепіт Шахади у вічній імлі.

«Ля іляха ілля Ллаг» — повторюю знову,
У цьому рядку мій притулок і щит.
Тримає мене ця священна основа,
Коли під ногами руйнується всесвіт.

Я вважав, я дуб — що стоїть і не гнеться,
Кремезний і гордий усім на заздрість.
Та шторм налетів, аж земля уже рветься,
І б'є у коріння цей шалений звір.

Мене вже зігнуло, ламаються віти,
Здається, ось-ось — і падіння прийде…
Але під землею тримають мої діти,
І Слово Твоє мене знов підійме!

Тріщить моя кора від лютого болю,
Нещадна стихія лютує і злиться.
Та я не віддам свою душу і волю,
Зігнутий дуб знов до неба піднімається!

Бо небо тримає над ним сильні крила,
І віра свята нову силу дає.
Молитва моя — найміцніша опора,
В Твоєму Імені — спасіння моє.

«Ля іляха ілля Ллаг» — звучить у тиші,
Шторм затихає, відходить пітьма.
Я знову стою. Спокій знов у душі,
Бо вище за Бога нічого нема.

Темрява в душі,
Завмерло все в тиші
Тільки для синів та Бога
Відкрита там дорога.

Я пам'ятаю ті дні,
Коли ти була рядом,
Лиш ти мене завжди розуміла,
Та підтримку і спокій дарувала.

Ці дні давно пройшли.
Ростуть мої хлопці,
І лише вони радість несуть
Любов та тепло для них несу.

О, Аллах!!! Даруй мені сил
Синів на істину вивести
Та Твою любов та велич довести
Щоб Вони були щирі мусліми.

Мої темні хмари
Йдуть поруч завжди,
Вони топлять мене, душать
Але Ти тримаєш мене.

Сильний ураган підступав до ніг,
Забирав усе, наче в чорну ніч.
Я блукав у темряві, знайти себе не міг,
Думав, що у цьому штормі я зникну…
Та Твоє Слово крізь морок пробилось,
Повернуло пам’ять, хто я і куди йду.
І душа моя знову Тобі вклонилась —
Я з посмішкою молитву Тобі несу.

​Затримка. Тест. Очікувана звістка.
Це все в новинку… Я навколо неї
Порхав, немов метелик. Як артистку,
Оберігав кохану. До лілеї її рівняв.

​Тулився вночі до неї,
Та все чекав УЗД:
Кого Аллах нам дав?
«Поїду до своєї лікарки, бо де
Ще так зуміють все розпізнати?» —

​Казала моя віддана кохана.
Та лікарка ніколи не помилялась!
Аж раптом дзвонить: «Дивна аномалія…
Не роздивилась, як не намагалась…»

​Але ж ім’я ми подумки обрали!
Я ходжу й сяю, наче тепле сонце.
Від гордості аж плечі ширші стали,
Хоч в голові — кавардак до оболонки.

​Як на руки узяти це маля?
Як колисати? Як міняти памперс?
Душа від щастя й страху аж сія,
І серце б'є, як барабанний бій.

​Приїхала кохана. Сяють очі.
Сюрприз приготувала, каже: «Ну-бо!
Пробий цю кульку, якщо взнати хочеш,
Кого Аллах під серцем мені дав носить».

​Я шпилькою колю — сірі стрічки…
Нічого не збагнув. Колю ще раз —
І знов сіріють стрічок завитки…
«Це хлопчик! Хлопчик!» — старша кричить враз.

​І тут до мене дійсно дійшло,
Що син народиться! Мій син! Мій сокіл!
Якого так чекав, щоб розцвіло
Життя моє у радості глибокій.

​Я прокрутив у думках наперед
Років п’ятнадцять: вивчити, навчити,
Піти туди, де мудрості секрет…
Аміром будемо його називати!

​Мій золотий, мій перший, тільки мій!
Душа у світлі, серце торжествує,
Ми разом спочиваємо в теплі мрій…
Аж раптом — ковід. Світ наш руйнує.

​Кохана захворіла. Позитивний.
Вона вагітна, серце заніміло…
І плаче дух, безпорадний і дивний,
Хоч на лиці ніщо не затремтіло.

​«Ми вилікуємо!» — твердив, як закляття.
Тиждень на чаях, у журбі та плачі.
Здала кров. Антитіла — не ті, що співають
А ті, що вірус нищать, та нас тішать!

​«Альхамдуліллях!» — ми кричали ввись.
Пережили, здолали, все в порядку.
Здалось, що біди всі уже відбулись…
Та що там далі жде на нашу хатку?

​Шоста ранку. Дзвінок, що ріже тишу:
« Ваня, ти вдома? Чуєш, це війна!
Росія напала! Я дім свій залишу,
Уже на кордоні, де Польща видна…»

​Подруга дзвонить. Глянув у вікно —
Там люди речі пакують в машини.
Всі біжать, їдуть… А в мене воно —
Сьомий місяць вагітності дружини…

​Одесо й Миколаєве, о ні!
Ви заступили нас, тримали удар!
Було наодинці страшно й гучно мені,
Та вистояв край мій від ворожих хмар.

​Ми вижили! І серед цих тривог
В п’ятому пологовому родили.
Місто — мов привид. Пустка навкруги.
Лиш автобуси поодинокі ходили.

​Їду до дружини крізь німу зажуру,
Та всупереч усьому — я радію!
Прорвавши страху і війни цензуру,
Мій син з'явився, справдивши надію!

​Він народився. Мені в руки дали
Оцей маленький, трепетний комочок.
Я плакав. Пальці незграбно тримали,
А в серці розквітав живий садочок.

​Аллаха славив, сліз не ховав,
Бо став я татом в цей вогненний час.
Мій перший син, рости, лиха не знаючи,
Ти — наше світло, що в пітьмі не згасло.

Всього один лиш рік життя мого,
Наш перший рік подружнього союзу…
А скільки доля вмістила в нього!
Крізь біль і страх, крізь ковід і крізь музу.

Ми разом першу віху перейшли,
Вогонь і воду, і війни заграву.
В коханні сина в світ цей привели,
Аллаху підносячи вічну славу.

Жив-був маленький і розумний
Та дуже шумний, балакучий.
Він до горщика був не готовий,
Ім'я своє ще не вивчав
Він тільки їв, активно їв та спав.

Але коли сонечко вставало,
Малеча дім весь підіймала,
Хоч слів дорослих ще не знав,
Проте як радісно лепетав!

Він будував високі вежі,
Ламав стільці, рушив пожежі (уявні)
Малював на стінах залюбки,
Хоч обіцяв: «Більш не буде!..»

Але минає три хвилини —
І знов шедевр серед стіни!
І хоч на горщик — ні ногою,
Зате тримався він героєм.

Я ніжно-ніжно посміхаюся,
Коли ця квіточка прокидається,
Бо знаю: прийде всьому час,
І підросте розумник наш.

А поки — іграшки, машинки,
Смішні, замурзані хвилинки,
І солодкі-солодкі сни,
Аж до наступної доби!

Ну нащо горщик?
Коли навкруги стільки пригод:
Трактором з пульта управляти
Стіни малювати, з братом грати.

Він краще вивчить, як машинка
Малює кола по квартирі.
А як я прийду з роботи,
Синок забуде про турботи,
Впаде на груди, защебече,
І стане теплим-теплим вечір.

Нехай не знає ще ім'я,
Його кохаю всім серцем я
Бо він — найкращий мій скарб,
Життя мого яскравий фарб.

Посміхавсь і губами, й очима,
Зачаровував справжністю сміх,
І співав, (я уже говорила),
Лиш для мене, у класі, між всіх.

Й я співала — удвох й наодинці,
Серед тиші пісні ті пливли,
І співаючи, в білій косинці
На городі в'язала снопи.

І співала, як ягоди рвала,
У вінки як цибулю плела́,
І суниці як в травах шукала
Серед лугу, край джерела.

Загубилися там тії співи,
Із собою забрали літа…
Віє вітер довкола могили,
Де моя не ступала нога.

29.05.2026.
Ганна Зубко

Посміхавсь і губами, й очима,
Зачаровував справжністю сміх,
І співав, (я уже говорила),
Лиш для мене, у класі, між всіх.

Й я співала — удвох й наодинці,
Серед тиші пісні ті пливли,
І співаючи, в білій косинці
На городі в'язала снопи.

І співала, як ягоди рвала,
У вінки як цибулю плела,
І суниці як в травах шукала
Серед лугу, край джерела.

Загубилися там тії співи,
Із собою забрали літа…
Віє вітер довкола могили,
Де моя не ступала нога.

29.05.2026.
Ганна Зубко