ДОДАТИ ВІРШ
АБО
  Про життя    Сватання по-українськи

Сватання по-українськи

Поміж шаленого потоку в коридорі
Ловлю обличчя незнайомі і суворі.
Із початком повномасштабної війни
Всі лікарі – варті найвищої ціни.

Коли на каву ми з колегами зібрались,
Секретами про "наречених" обмінялись.
Нас на роботу і з роботи проводжають,
Принести торт і квіти – завжди привід мають.

"Полікуйте від самотності мого бідолаху!"-
Чути скарги матусь, що не знають страху.
Кажуть: "Ми ж таку красуню і шукали,
Щоб синочка у надійні руки взяли.

Маю паспорт, документи й картку,
Тож жити будете ви з ним завжди в достатку!

Він давно уже омріяв той кордон,
Виїхати мирно, не порушивши закон."

Коханню вік – не перешкода,
Коли відстрочка-то найбільша нагорода.
А тут ви – така юна, гарна і славна,
А місце зустрічі – установа державна.

Медсестра, немов сваха, приймає гостинці
Бо з початком війни навкруги – одні доброчинці.
Черга з кавалерів росте не на жарт,
І у нас увімкнувся суто лікарський азарт.

Скарги й анамнез у кожного свій,
Діагноз: "Наречений у стадії мрій!"
Жага до життя у них совість здолає…
Та чи була вона в них? Пошук триває.

  Про життя    * * *

* * *

Знову пташка стукає в вікно,
Вітер теж, підкравшись серед ночі,
І стає відразу холодно,
Та страхо́м наповнюються очі.

Усе ж зірко дивляться у тьму,
Все хотять кого́сь там розшукати,
На поду́шку я їх покладу
І до ранку бу́ду присипляти.

21.08.2026.
Ганна Зубко

  Про життя    ПОСКРИПУВАВ ЯСЕН

ПОСКРИПУВАВ ЯСЕН

Поскрипував ясен побіля дороги,
І втома вечірня тулилась воріт,
Втомилися й руки, і очі, і ноги,
Що мають немало прожитих вже літ.

Не віриш у старість, поки́ не відчуєш
Кволість у тілі та шаркання ніг,
І планів ніяких уже не будуєш,
Коли зависоким здається поріг.

Коли вона встигла?..
Хіба це зі мною?..
Чого причепилась?..
Як з нею іти?..
Вся майже позаду дорога лишилась,
Але завжди поряд тривожні думки́.

19.08.2026.
Ганна Зубко

  Про життя    Там кожен спогад фарфором твердів

Там кожен спогад фарфором твердів

Я вкинула всю сіль у темний глек,
де мляво плавали розмиті зорі,
Час уповільнив свій тривожний біг,
застиг в нічному, дивному фарфорі.

Там проростали нитки кришталю,
в’язали вузликом важкі сувої.
Я ще ретельно жаль свій досолю,
щоб він застиг у мовчазнім покої.

Там фосфор розчинявся без слідів,
і місяць пив крізь вінця білу піну.
Там кожен спогад фарфором твердів,
вплітаючись у глиняну ліпнину.

Заснуло небо в глибині води,
Лежить на дні, жалі солоні душить.
Лишились тільки мінеральні сни,
де більш ніщо вже серце не зворушить.

21 серпня 2026 р.

  Про життя    Впіймати тишу

Впіймати тишу

Впіймавши тишу за крило на склі,
Коли нічні сковзкі бетонні вежі
Заснули в попелі, в густій смолі,
Я розтягнула вутлі її межі.

Вона була як ртуть, як мокрий лис,
Що дихав м’ятою в мої долоні.
Її хребет під пальцями провис,
Застиг вогнями на німім пероні.

Я вкинула трофей у темний глек,
Де мляво плавали розмиті зорі —
Не знала крику, впала ніби в склеп,
І зріла зсередини, наче корінь.

Тепер вона — мій здичавілий гість,
Що п’є із погляду гарячу втому,
І точить часу затверділу вісь,
Не розкриваючи себе нікому.

21 серпня 2026 р.

  Про життя    Я зникну?

Я зникну?

Невже я зникну? Світ закриє очі?
Вже не почую галасу пташок?
І сон крутити перестануть ночі,
І стихне світ нечитаних книжок…

Невже мій попіл стане просто клеєм
Для вже розтрощених скляних розмов?
І час ковтне мене м'яким єлеєм,
Перетиратиме кістки знову і знов…

Застигне сріблом ртуті на підлозі,
Колишній мій задиристий запал.
І вже чужі обличчя на дорозі
П'є амальгама мовчазних дзеркал.

Де космос важко дихає ротами,
Ніч крутить мій останній тихий сон.
Розсиплюся у пил попід ногами,
Вросту залізом у німий бетон.

Ні! Стану шепотом старого бруку,
І тихим відблиском на мокрім склі.
Ще втішу чиюсь втомлену днем руку,
Лишившись світлом на нічній землі.

21 серпня 2026 р.

  Про життя    Ціна за кулі, що вже промайнули

Ціна за кулі, що вже промайнули

Годинник ріже вечір без ножів,
Цілує осінь холодом у скроні.
А в кулаці — лише замерзлий гнів
І попіл, що зостався на долоні.

Ми так ретельно пестили свій страх,
Своє скляне, тонке, вельможне его,
Що не помітили, як на мостах
Дощ змив сліди останнього ковчегу.

І тане звук, і гаснуть маяки,
Які колись світили нам під ноги.
Тепер між нами — вирвані роки
І глухота асфальтної дороги.

Вокзал порожній. Рейки у піску.
Нема квитків на поїзди минулі,
І цей полинний присмак на льоту —
Ціна за кулі, що вже промайнули.

20 серпня 2026 р.

  Про життя    Струси земні, що підносять свідомість угору

Струси земні, що підносять свідомість угору

Буря кипить в порцеляні, крізь запахи кави,
Кришаться чорні масні тектонічні пласти.
Крапля, що пальці пече аж до болю, мов лава,
Палить мости, які я не встигаю звести.

Шторм пахне терпким медово-гречаним полином,
В піні його закипають полярні сніги.
Час перестав бути тихим сповільненим плином —
Б’ється об гострі, скляні крижані береги.

Різко змиває цунамі ілюзій фактуру,
І залишає густий і гіркий абсолют.
Спалах і струм, що виламують архітектуру,
Раптом у серці пускають нестримний салют.

П’ю оцей хаос, затиснутий в межах фарфору,
Сковтую гнів, наче зорі, що впали на дно,
Струси земні, що підносять свідомість угору.
І розчиняюсь, мов темне й палке полотно.

20 серпня 2026 р.

  Про життя    ОБІЙМАЮ

ОБІЙМАЮ

Обіймаю очима, що бачу,
Не втомився мій погляд ще, ні,
І хатину навпроти, як дачу,
І хмарини, що виснуть хмурні.

Обіймаю квітник і садочок,
І фігурки усі ті чудні́,
І алеї між ті́ней шматочок,
Виноградні де в'ються кущі.

Обіймає ще погляд машини,
Й недалекі фігури людські́,
Йде-крадеться позаду дитини,
Щоб не впала на ті камінці.

Не побила, не дай Бог, колінця,
Хоча поряд дорослий іде…
Свої била колись до мізинця,
Там, де камінь, чебрець де росте.

17.08.2026.
Ганна Зубко

  Про життя    Що сяяло колись немов кіно…

Що сяяло колись немов кіно…

Світ раптом вицвів, як старий екран,
Де замість фільму — сіра пелена.
Розвіявся із сподівань туман,
Лишилась тільки тиша крижана.

З ілюзій вже осипався фасад,
Зів’яли квіти в горщиках скляних.
І внутрішній, колись яскравий сад,
Тепер — склад меблів, ламаних, чужих.

Слова котились, наче доміно,
Та жодне не звело нові мости.
Усе, що сяяло немов кіно,
Вкриває пил та попелу пласти.

В польоті мрій заклякнув льодом птах —
Там кожен контур виявився склом.
Душа застрягла в сірих поверхах,
Притиснута до стін важким крилом.

Ліхтар плює лимонним світлом в бруд,
І небо схоже на старий брезент.
Ілюзій крижаний і тихий суд
Розчаруванню присудив патент.

Розсипались… І не болить ніде.
Лиш пальці пахнуть крейдою й вином.
Ніхто по цій дорозі не піде,
Завіса впала ангельським крилом.

19 серпня 2026 р.

[contact-form-7 id="87" title="Formularz 1"]
[contact-form-7 id="87" title="Formularz 1"]