Вона не падає — поволі тане,
У всесвіті втрачає свій відблиск.
Ще вчора сонце, чисте і жадане,
Сьогодні — тільки пам’яті відтиск.

Вже не палає зірка, не вирує,
Затихли і вогні в німій імлі.
Вона свій промінь всесвіту дарує —
І він летить роками до Землі.

В цім затуханні відчаю немає —
Лиш мудрість світла, що пройшло віки.
Згасає джерело — та світло сяє,
І не втрачає сили крізь роки.

Людина — зірка. Вона не зникає:
Згасає тихо, тане у імлі.
Учора — світло, що весь світ тримає,
Сьогодні — лише відтиск на землі.

Життя пульсує й плавиться ідея,
думки вирують — це рух крізь часи.
І створюється зоряна алея,
Що тягнеться у безкрай крізь роки.

Бо кожна зірка, що в пітьмі згасає,
Стає основою майбутніх див.
Безслідно жодне світло не зникає —
Воно живе у формулі світів.

17 квітня 2026 р.

Ми лише спалах….
Мить у вічному танку,
Немов росинка на ранковій траві.
Кожен із нас — недовгий, крихкий ґанок
У ланцюгу століть, у плині часу
І скоро — тиша,
Залишаємо слід у тіні.
Мрії, що минають,
Лише спогади у кольорах.

Життя – це загадка,
Кожен крок — нова історія.
Тане з часом, як сніг у весні,
Щоб десь у серці жила надія.

Ми залишимось в пам’яті,
Як спалахи світла в ночі.
Нехай цей танець триває,
Доки світ нас не забуде.

І скоро — тиша,
Але спогади звучать.
Ми лише спалах,
Проте вічні в наших словах.
24.08.2023

Ми носимо їх, наче теплий плащ,
Ховаємо в них і сумніви, і втому.
Ілюзій світ — солодкий, без невдач,
Де шлях завжди веде тебе додому.

Вони вростали в шкіру, як броня,
І малювали небо там, де стеля.
Ми віримо у вигадане «я».
Душа жива — немає в ній пустелі.

Та час іде. Тріщить, мов тонке скло,
І правда б’є холодним, різким світлом.
Те, що святим і вічним нам було,
Стає лише розвіяним за вітром.

Зривати їх — це наче плоть живу
Від серця відривати без вагання.
Коли міняєш мрію наяву,
То неминуче йдеш на розставання.

Лишається лиш чорна пустота,
І голий світ — нещадний і правдивий.
Та тільки там, де лінії межа,
Народжується шанс, приходить диво.

16 квітня 2026 р.

Щастя не в галасі, не у промовах,
Не у речах і не в межах кордонів.
Щастя — це ранок у барвах медових,
Тепле безсоння травневих півоній.

Це просто бути — собою і щирим,
Пити цей день, як цілющу водицю,
Дихати спокоєм, світлом і миром,
Бачити диво в найменших дрібницях.

Щастя — коли у душі твоїй літо,
Навіть якщо за вікном хуртовина.
Це коли серце для світу відкрите,
І поруч рідна та тепла людина.

16 квітня 2026 р.

Рве душу стогін скрипки струн,
Пронизує повітря фуга,
Немов холодний, злий бурун,
Б`є хвилями по скелях туга.

Той звук — кричить у далечінь,
і падає посеред битви,
Затим летить в глибоку синь,
Й співає пісні із молитви.

Спів ангелів і каяття.
Тріпоче скрипка,як заграва.
Киплять в повітрі почуття,
Тече у серці магми лава.

Смичок торкається струни,
Він будить сміх і гіркі сльози,
Там звуки, чисті і сумні,
Тремтять, мов віти у морози.

Нехай же плаче, не мовчить,
Сміється, лине, будить мрії.
Мелодія, яка летить —
Загасить жар, в мороз зігріє.

16 квітня 2026 р.

Літало щастя у повітрі.
Ніхто його собі не брав.
Весна плескалася на вітрі,
Пелюстки вітер розкидав.

Воно блукало між домами,
Іскрилось сотнями очей,
Сміялось ніжними піснями
В полоні зоряних ночей.

А люди бігли, поспішали,
Минали цвіт і аромат,
Не бачили його, топтали —
Чекали, мабуть, на «парад».

А щастя — в каві, в теплій хаті,
Скрізь — де працюєш і живеш.
Його навколо так багато,
А ти проходиш — не береш.

16 квітня 2026 р.

Піти у тишу, де мовчать вітри,
Де небо п’є росу із чаші трав,
Залишити тривоги до пори,
Щоб голос серця врешті зазвучав.

Там світ сповільнює свій вічний біг.
Прозорий спокій. Там немає слів.
Там вдих та видих мов пухнастий сніг,
Що сипле тишу у глибини днів.

У цих глибинах чути шепіт мрій,
Що заховались і чекають нас.
Ти йдеш у тишу — справжній і живий,
І оживаєш там, відчувши час.

І там, світ тебе приймає в сни,
Де розчиняє біль прозорий час,
Там тиша дихає у глибині —
І дивиться у вічність замість нас.

16 квітня 2026 р.

Піти у тишу, де мовчать вітри,
Де небо п’є росу із чаші трав,
Залишити тривоги до пори,
Щоб голос серця врешті зазвучав.

Там світ сповільнює свій вічний біг.
Прозорий спокій. Там немає слів.
Там вдих та видих мов пухнастий сніг,
Що сипле тишу у глибини днів.

У цих глибинах чути шепіт мрій,
Що заховались і чекають нас.
Ти йдеш у тишу — справжній і живий,
І оживаєш там, відчувши час.

І там, світ тебе приймає в сни,
Де розчиняє біль прозорий час,
Там тиша дихає у глибині —
І дивиться у вічність замість нас.

16 квітня 2026 р.

Все, що боліло, враз випало в осад,
Наче пісок у годиннику тиші.
Знімає минуле свій старий одяг,
А вітер надривно сторінку пише.

Летить невагомість — і зникли плани.
Хвилини течуть, мов сльози прозорі.
Свобода — і вимкнули всі екрани.
Піднявши голову — бачимо зорі.

Торкнися до світу, немов дитина,
Бо пам’ять біжить по сніжному полю.
Єдине важливе — це ця хвилина,
Де серце не знає ні страху, ні болю.

Це не кінець. Це велике «почати».
Скидання налаштувань до основи.
Щоб знову учитись і просто знати,
Знову повірити — живому слову.

15 квітня 2026 р.

Смичок торкнувся струн, і світ затих,
Тече сльоза останнього зітхання.
В мовчанні залів, в сутінках німих
Прокинулась мелодія прощаня.

Пливе орган — важкий, немов туман,
Що огортає душі у жалобі.
Не музика, а розтинання ран,
І біль живе у кожному суглобі.

Тут кожен звук — як зізнання без слів,
Відлуння того, що вже відлетіло.
Крізь вихор та крізь холода вітрів,
Струна рве серце, розриває тіло.

А соло скрипки — плач чи висота?
Чи крик душі, що вирвалась на волю?
В гармонії — і святість, і літа,
Життя минуле, і вдячність за долю.

Згасає звук… Але в нічній пітьмі
Лишається цей слід, немов причастя.
Адажіо — молитва в самоті,
Де в горі більше світла, ніж у щасті.

15 квітня 2026 р.