Не вгомониться дощ ніяк,
Мені то що, із ним я дружу,
Під ним пройтися — це пустяк,
Ще й уступити у калюжу.

Із листя краплями на мій
Піджак сповзає потихеньку,
А я у пам'яті своїй,
Біля гусей, маленька.

Неначе бачу чобітки,
Які стара́нно миє хвиля,
В руках зелені гілочки́,
І чую наче:„Гиля! Гиля!"

Небо нахмурене і грім
Вже недалеко десь гуркоче,
Спішить табун у двір, у хлів,
А дощ позаду вже лупоче.

07.06.2026.
Ганна Зубко

Ідемо по життю крізь сміх і сльози,
Крізь чисте небо, темінь і грозу,
Крізь літо й зиму, крізь вітри й морози,
Вплітаючи і осінь, і весну.

То тонемо у відчаї і горі,
То знову віднаходимо свій шлях.
Шукаємо в пітьмі далекі зорі,
І маємо надію у серцях.

Час невгамовний мчить, як дикий вітер,
Розвіює він спогади й жалі.
Наш кожен крок — це мить зі слів та літер,
Що пишемо щодня на цій землі.

Збираємо у кошик власні роки,
Як стиглі яблука в чужім садку.
Сповільнюємо втомлені вже кроки
На цій дорозі, дивнім рушнику.

А час гортає пам’яті сторінки,
Де кожен спогад — то старе кіно,
І затишно стає від тої думки:
Що мало бути — відбулось давно.

Лишається лиш тиша вечорова,
Сліди на денці кавових горнят,
І ця проста земна, німа розмова
Самих з собою крізь роки назад…

10 червня 2026 р.

Я мову знав би «харашо»,
Якби спілкувався я щоденно,
Якби-то Шелест не пішов,
Якби Щербицького взяла екзема.

Десь у суцільній тій імлі,
Де особистість віднайти так важко,
З’являлись паростки живі,
Які любили рідний край — завчасно.

Ми всі були в одній сім’ї,
Жили єдиною юрбою,
Тут головне — не висуватись
«Неправильною» головою.

Жили, любили владу ми,
І влада нас за це любила:
Як не брикалася скотина,
То влада справно нас кормила.

Кому б сподобалось таке,
Якби скотина загуляла,
Брикатися почала б на все,
І молока та м’яса не давала?

Отак у стаді ми жили
І розмовляли, як все стадо.
І «добре» ми тоді жили,
Не дратувавши рідну владу.

Навіщо нам усе своє?
І мова рідна нам до біса!
Як щось згадаєш про своє,
То влада забере до лісу.

Або надасть тобі житло —
Окреме, де такі ж є хворі.
І від думок лікують там
За кошт державний, в «санаторії».

Там забуваєш ти про все:
Був ти скотиною — став овоч.
Тут вилікують геть усе,
Тут лікарі прийдуть на поміч.

Тож ти про Шелеста забудь,
Хоч і партійний, а попався.
Люби ти стада світлий путь —
Щербицький в цьому не вагався.
02.06.2026

Розгубила всіх друзів своїх,
На тернистій життєвій дорозі,
Пригадався лиш декого сміх,
Інших голос згадати не в змозі.

А за колір очей промовчу,
Пам'ятаю все ж колір волосся,
І чорняву, й русяву косу,
І як стигле пшениці колосся.

Помінялися зачіски всі,
На короткі і стильні, бо ж місто,
А тепер — перевага косі,
Та відрощувати вже пізно.

Розгубила всіх друзів своїх,
Віднайти б де, до гурту зібрати,
Не заради якихось потіх,
А обнятись, минуле згадати.

Бо наш час добігає кінця,
Тільки б встигнути,
тут ми вже гості,
Ноги просять раз-по-раз стільця,
І тепла просять інколи кості.

05.06.2026.
Ганна Зубко

Все не мала для друзів часу́,
Всю себе для сім'ї віддавала,
Тепер дружбу вже ту не знайду́,
Що була така справжня, цікава.

Стерла пам'ять адреси усі,
Імена лиш одні пам'ятаю,
І дівчата, подружки мої,
Як тепер я вас розшукаю?

Не ті прізвища — значить це все,
Не зійдуться життєві стежини,
Хоч одне би почути слівце
Ще від Олі та від Галини.

Із перону у дім привести́,
Посадити за стіл, як годиться,
Хоч далеко не ті вже роки —
У фужерах вино заіскриться.

В моїй пам'яті ви молоді,
І красиві — біляві, русяві,
Тепер сиві уже ми, старі,
Всі одна́кові в нашій уяві.

Все ж жевріє надія в душі,
Що стежки́ іще перетнуться,
І щасливі буде́мо тоді,
Де сміх, сльози сплетуться.

04.06.2026.
Ганна Зубко

Крізь товщу днів, буденності і шуму
Я опускаюсь в тихий океан.
Туди, де спить моя прадавня дума,
І тане слів несказаних туман.

Там світло ллється тихим переломом,
Крізь воду сонце спалює жалі.
Душа стає затишним, теплим домом,
Укритим від холодної землі.

На дні душі — корали із надії
І перли сліз, що вилились колись.
Дрімають в глибині забуті мрії,
Які угору птахами рвались.

Торкнеться хвиля спогаду німого,
Змиваючи з тривоги іл образ.
Я бачу відблиск чистоти і Бога,
Що у мені світилися не раз.

Повільний рух. Тут часу не існує —
Лиш чиста сутність і прозорий світ.
Там неспокійне серце тишу чує,
Передчуваючи новий політ.

Лишивши в глибині частинку суму,
Я повертаюся із дна душі,
У товщу днів, буденності і шуму,
У світ — де чути сміх і голоси…

07 червня 2026 р.

Крізь товщу зим, крізь глухомань перонів,
Де кожен крок вимірював конвой,
Упала тиша в дзвони телефонів,
І вийшов з тьми вагонів мій герой.

Ми йшли наосліп, як крізь мінне поле,
Де кожен погляд — вибух чи обвал.
Зустрілись там, де крижане ніколи
Переросло у грозовий причал.

Слова ламались, наче мертве гілля,
Лишався тільки цей шалений струм.
Твоя присутність — то моє похмілля,
Мій щільний дим і мій солодкий шум.

Не треба сліз, не треба зайвих реплік,
Стискає пальці залізниць полон.
Ця зустріч наша — непокірний скептик,
Що розтрощив буденності закон.

Ніч проковтне вокзальні силуети,
Зітре сліди безжалісний гудок.
Та в серці знов вистрілюють ракети —
Ця зустріч — неба синього ковток.

05 червня 2026 р.

Тобою дихаю і йду,
І світ вміщається в сліди.
Тобі і звичкам піддаюсь,
Іду туди, куди йдеш ти.
Ти поруч, ніби вічна тінь,
Твій погляд душу мені гріє.
З тобою добре, коли день,
Не страшно, коли вечоріє.

Ти засинаєш біля ніг…
А ранок знов приносить шок:
Ти зжер мій черевик і зник,
А поруч — згризений клубок.
Мій Вульф, мій грізний, дикий звір,
Хоч зростом — менше за подушку.
Ти — мій маленький рекетир,
Що лиже ніс, цілує вушко.

04 червня 2026 р.

Коли Творець розсипав зорі в синь,
надав він простору та часу рух.
Сказав до Дня: «Ти — світло й далечінь»,
а Ночі дав солодкий, сонний дух.

Він сіяв світом промені надій,
Вона ж несла під шаллю таємниці.
І на межі, де світла й тьми — двобій,
День ненароком глянув їй в зіниці.

І спалах! Розгорівся буйний жар!
Він кинувся услід через бурани.
Він ніс їй сонце, мов жертовний дар,
І розганяв світанками тумани.

Він прагнув доторкнутись до щоки,
Що пахне м’ятою і липи цвітом,
Крізь подихи вітрів, і крізь роки,
Лиш слід погладив попелястим світлом.

Вона ж оглянеться крізь сутінки руді,
П’янким коханням спалена до тиші,
І плаче росами у трави молоді,
Які дрімають в досвітнім затишші.

Вони б злились в єдине почуття!
І розчинилися б в палких обіймах!
Та їхня зустріч — згаслий подих дня,
І світ розтане в полум’ї проміння.

Тому і мчать крізь терни і віки,
День — золотий, а Ніч — у чорнім шовку.
Він бачить лише тінь її руки,
Вона ж на поклик серця йде безмовно.

І лиш на мить, де вечір гасить пал,
Або світанок в небі запалає,
Затягує закоханих у шквал,
А потім, біль розлуки огортає.

Торкнеться промінь темного плеча,
Зблисне сльоза — рубінова заграва…
І знов погоня… І горить свіча…
Щоб лише мить між гранями заграла.

04 липня 2026 р.

Люблю я теплу пору року,
Коли в садочку квіти розцвіли,
Коли дівчата одягнуті нівроку,
І ти не в силі очі відвести.

Мене охоплює відлига почуттів,
Вона торкається кожного куточка,
В холодну зиму я так цього хотів —
Відчути подих ніжного росточка.

Коли надворі посмішки одні,
Коли обличчя сяють, наче зорі.
Ідеш ти поруч у весняні дні,
І бачиш молодість у юнім морі.

І вже не так шахеди тут ревуть,
Їх зустрічають наші P1SUN’и,
В ці дні живі фонтани знову б’ють,
І зовсім нам не хочеться війни.

Нехай природа наша розквітає,
Нехай дівчата радісно сміються.
Любов і молодість хай край наш зігріває,
І сили жити знову в нас беруться.

Іду я стежкою у парку на весні,
Тут квітів розмаїття розлилося.
Тут молоді дівчата посміхаються мені,
А може, то мені те все здалося..?
22.05.2026