На годиннику плавиться тінь,
Замість хмар — сірий зношений пил.
Я крокую в нічну тінь склепінь
І шукаю слід втрачених крил.

У кишені збираю туман,
І рахую обмани й зірки.
А цей світ — лиш казковий капкан,
Що тримає у сутінках сни.

Допиваю вечірній я чай.
Час застиг у тягучій смолі.
Ми знаходимо свій власний край.
На уламках крихкої землі.

Де немає кордонів і меж,
Лиш спіраль лабіринтів стара.
Тут загублене ти віднайдеш,
Коли прийде досвітня пора.

Хай згорають безумні світи,
І змиває минуле прилив.
Головне — серед темряви йти
На вогонь, що в душі не згорів.

І нехай навкруги пустота
І розвіявся зношений пил.
Власний край — це і є висота,
Сила духу для нових вітрил.

23 червня 2026 р.

Ти виткана з тиші і шуму причала,
Зі скла, що не б’ється під тиском розмов.
Зі Смертю стрічалася — і не зникала,
Щоб вперто з асфальту пробитися знов.

Тебе не вблагати, тебе не змінити,
Ти дикий полин у паркетних садах.
Ти дихаєш — всупереч правилам світу,
Гіркий смак полину несеш на плечах.

Ти — вибух, що спокій не зміг вгамувати,
Ти — тріщина світла в прилизаних днях.
Крізь тишу німу ти навчилась кричати,
І несла мовчання на власних губах.

Хай час вимиває гранітні породи,
Руйнуються тіні старих вівтарів.
Ти суміш вогню й водяної свободи,
Ти — хаос прилизаних календарів.

На кистях кайдани, в долонях ти — птиця,
Яку тягне вниз і зове висота.
Живе у тобі осяйна таємниця —
Без меж… Ти така… Так, ти саме така…

23 червня 2026 р.

Вона летіла крізь вогні —
де рвались на шматки тумани…
шукала відповідь на дні,
де кровоточили ще рани.

Крізь попіл спалених надій,
крізь грози й спалахи заграви —
вела свій вічний, тихий бій
за крихту втраченої правди…

Іскрились ночі у вогні —
тріщали крила, наче крига…
Але у вищій вишині
її чекала світла книга.

Де спопелився навіть жар —
лишився тільки чистий спокій…
вона піднялася до хмар,
стряхнувши пил із давніх кроків.

23 червня 2026 р.

У скованих кайданами руках
Тримаємо в долонях вільну Душу.
Двобій цей ми несемо на плечах,
І вибір робимо між «хочу» й «мушу».

Горлає скутий Розум: «Не іди!»
Душа шепоче: «Полети до неба».
А час, мов злодій, що краде сліди,
Лишає вибір, де жила потреба.

І серце — немов зламаний приціл,
Чи компас, який північ сплутав з болем,
П’є тишу й розривається навпіл,
Закушуючи втрати диким полем.

В очах світанок плавиться, як мідь,
І ніч росте під ребрами ріллею.
І не важлива якість тих угідь,
На полі разом — Розум із Душею…

23 червня 2026 р.

Ранок. Тиша. Нитка пару. Філіжанка у руці.
Аромат гіркої кави, сонця промінь на щоці.

Час стікає чорним глянцем у порцеляновий полон.
Всесвіт крутить в ритмі танго, проганяючи мій сон.

День малює свіжі плани в темних лабіринтах дна.
Змиє залишки туману хвиля магії зі скла.

Крок за кроком, звук за звуком постає цей сонний світ.
Рандеву з новим світанком — починається політ.

Прохолода кришталева тане в золоті очей.
Кава п'ється, наче казка після тисячі ночей.

Ранок. Тиша. Нитка пару. Філіжанка у руці.
Аромат гіркої кави, сонця промінь на щоці…

22.06.2026 р.

Заколиши мене, моє життя,
Вкрий спокоєм від голови до п'ят,
Хоч немале — я все ж твоє дитя,
Що натомилось, ніженьки болять.

Не потривожить хай ніщо мій сон,
Глибоким стане в темряві нічній,
Й буду бадьора вранці за столом,
І завдяки ще й каві запашній.

І знов піду́ у день нови́й, у твій,
Сипнеш натхненням вслід,
благословивши,
Іди, життя, в порозі ти не стій,
Веди мене, руки́ не відпустивши.

Мов полонянка поряд буду йти,
Єдине ціле ми і без десятих,
І ти веди, життя, мене веди,
Я постараюсь впевнено ступати.

21.06.2026.
Ганна Зубко

Горить багаттям досі в грудях,
Від нього в жилах кипить кров,
Неспокій всюди в моїх буднях,
Тривожить душу знову й знов.

В очах завіса диму чорна,
Заволоділа пустка всім,
Одна причина і відома,
Мені одній передусім.

І не до снів уже солодких,
І не до їжі на столі,
Пече, болить від ран глибоких,
Ножем слова ті у мені.

Переорали, наче землю,
Що стала порохом в очах,
Душі дода́лось болю, щему,
Не стало сонця в її днях.

Страху нема вже, лише біль,
Буде завжди́ боліти,
Якби поранив дикий звір —
Змогла б перетерпіти.

18.06.2026.
Ганна Зубко

Пірнаю в спогади, там краще,
Їх не торкається закон,
Бува сприймається щось важче,
Зате ніяких перепон.

Все в тій ідилії кайфую,
Що наче мед для моїх ран,
Без втоми там подорожую
Усім на заздрість ворогам.

Десь поміняти б щось місцями,
Чи щось підправити злегка,
До слів прислухатися б мами,
Була ж слухняною, хоча …

А десь можливо б не спішити,
Більш не ламати отих дров,
Укотре мов перехворіти,
І так по колу знову й знов.

До нескінченності і різне,
Таке відоме, все своє,
І те, що ніжне, й те, що грізне —
Ніщо споко́ю не дає.

17.06.2026.
Ганна Зубко

На склоні літ
сміливість появилась,
Де ж ти була у молоді літа?
Коли лякалась,
плакала, журилась
Сором'язлива, тиха, мовчазна.

Тепер собі медаль я б почепила,
Ні перед ким не схи́лю голови,
Лиш перед Богом —
там я завинила,
Прошу́ в молитвах:
„Господи, прости!"

17.06.2026.
Ганна Зубко

В цій електричці їхати гаразд,
Хоча й обідрана, і люде всі похмурі,
І стукають колеса раз по раз,
Вагон трясе, і в тамбурі хтось курить.

В ній туалет заржавлений і злий
Сердито брязка без замків дверима,
Але проте він чистий і сухий,
Яка ще тут у біса треба рима?

Тут контролери приязно сумні
До кожного з увагою і шармом
І цим сподобались вони мені,
Бо ж молоді і ввічливі задарма.

– "Сьогодні в нас любов" – одна із них
Показує другій екран смартфона.
На це і подивитися не гріх,
І посміятися їм вслід з перона.

Так люде їдуть всюди й звідусіль,
Перебиваючись із потяга у потяг:
Людський мурашник плине, як кисіль –
Війни сумний пронизуючий протяг.