Політ під назвою життя
Хвилюючий та незбагнений.
Він некерований підчас.
Місцями тихий, десь шалений.

Із перших днів свого життя
Ми вирушаємо в дорогу :
В політ під назвою життя,
Падіння, зльоти, перемоги.

Яким би довгим шлях не був,-
У результаті він короткий.
Десь щось не встиг, а десь – забув.
Тут гіркота, там- мед солодкий.

Буває так, що цей політ
Позаду ясний слід лишає :
Вривається, немов, болід.
На світ, прогрес, на все впливає.

Політ під назвою життя
У невідомий вир подій,
Бува, приносить сум’яття,
Безладдя, веремію дій.

А часом, затишок та лад
У супроводі із польотом.
Дарують щастя водоспад,
Попереду за поворотом.

Політ під назвою життя –
Творити а не руйнувати.
Щоб не піти у небуття
З тавром незмивним звіра, ката.

Політ під назвою життя, –
Вперед летіти, осявати.
Добро, турботу, співчуття
Рукою щедрою давати.

Така собі між інших хатка,
Такий собі побіля тин,
Дощем оббитий хлів у ла́тках,
Кропива ззаду і полин.

Кущі смородини шикарні,
Та вишні, сливи у рядок,
Родили яблука хоч гарні —
Та був такий собі садок.

Далі — горо́д у пів гектара,
Чого там тільки не росло!
Земля ніде не пустувала,
Були і овочі, й зерно.

Сім’я тіснилася у хаті,
Худоба, птиця — по хлівах,
Були ні бідні, ні багаті,
Не застрягали у боргах.

Минали дні, роки у праці,
У будні — школа, все пройшло,
Лишились спогади у серці
Й напівспустошене село.

03.02.2026.
Ганна Зубко

Люблячий чоловік може злитися.
Але він не принижує.

Втомлений чоловік може мовчати.
Але він не знецінює.

Злий чоловік може піти.
Але він не називає матір своєї дитини
брудними словами.
Бо там, де починається бруд зі слів —
закінчується не лише любов,
а й повага.

Любляча жінка не буде виносити мозок
втомленому чоловікові
після важкого дня.
Вона не знецінює його працю
і старання для родини.
Не каже, що він «просто не хоче»,
бо «не кохає».
Вона поважає його втому
так само, як хоче,
щоб поважали її серце.

Бо любов — це не змагання,
хто більше втомився.
Любов — це місце,
де дають одне одному силу.
Там, де цінують старання —
менше сварок,
більше дому,
більше затишку.

Чого душа моя бажає ?
В яке майбутнє шлях тримає ?
Туди, де ясно світять
зорі,
Де чути шепіт хвиль на морі.
За обрій, до нових досягнень
У відповідності до прагнень.
Туди, де мир, війни немає
І серце біль утрат не крає.
Де простір музика тривожить,
А не розриви бомб ворожих.
Де діти на площадці грають
А не туди, де їх вбивають.
Почути спів пташиний щирий,
Дитячий сміх дзвінкий, щасливий.
Вслід за веселкою сходити,
Барвистий край її вхопити
Узяти міцно й потягнути,
На землю сяйво це стряхнути.
Щоб знищити війни свавілля,
Переінакшити довкілля.
Щоб кольорів в життя додати,
Війну криваву подолати.
05 лютого 2026р.

Чого душа моя бажає ?
В яке майбутнє шлях тримає ?
Туди, де ясно світять
зорі,
Де чути шепіт хвиль на морі.
За обрій, до нових досягнень
У відповідності до прагнень.
Туди, де мир, війни немає
І серце біль утрат не крає.
Де простір музика тривожить,
А не розриви бомб ворожих.
Де діти на площадці грають
А не туди, де їх вбивають.
Почути спів пташиний щирий,
Дитячий сміх дзвінкий, щасливий.
Вслід за веселкою сходити,
Барвистий край її вхопити
Узяти міцно й потягнути,
На землю сяйво це стряхнути.
Щоб знищити війни свавілля,
Переінакшити довкілля.
Щоб кольорів в життя додати,
Війну криваву подолати.
05 лютого 2026р.

Не зупиняй душі політ.
Мрій і в реальність мрії втілюй,
Бо так влаштований наш світ,
Що рухають прогрес лиш дії.

Дивак та мрійник – це творці,
Рушійна сила трансформацій.
Для майбуття вони взірці,
Це банк ідей та мотивацій.

Щоб вижити, колись давно,
Взяла людина в руки палку.
Зробила спис, вслід – колесо,
Затим, помудрував, – каталку.

У сьогоденні, до зірок
Ми направляємо ракети.
Колись, прогресом був візок.
Тепер вивчаємо планети.

Не зупиняй душі політ.
Нехай літає, мріє, творить.
Нехай наук гризе граніт,
Шукає істину і спорить. 02 лютого 2026 р.

Не зупиняй душі політ.
Мрій і в реальність мрії втілюй,
Бо так влаштований наш світ,
Що рухають прогрес лиш дії.

Дивак та мрійник – це творці,
Рушійна сила трансформацій.
Для майбуття вони взірці,
Це банк ідей та мотивацій.

Щоб вижити, колись давно,
Взяла людина в руки палку.
Зробила спис, вслід – колесо,
Затим, помудрував, – каталку.

У сьогоденні, до зірок
Ми направляємо ракети.
Колись, прогресом був візок.
Тепер вивчаємо планети.

Не зупиняй душі політ.
Нехай літає, мріє, творить.
Нехай наук гризе граніт,
Шукає істину і спорить. 02 лютого 2026 р.

У кожного світогляд свій.
Один казав: – ось погляд мій :
– Використовують в житті
Всі один одного завжди.
Тому старався цей мастак
Побільше взяти, їсти всмак,
Використовувати всіх
Для втілення потреб своїх.
І з розумінням жив того, –
Експлуатують і його.

А другий погляд інший мав.
Усім знайомим він казав:
– Допомагають у житті
Всі один одному завжди.
Та, коли трапилась біда,
То допомога не прийшла.
Про принципи свої забув,
З обличчя маску він стягнув.
І стало ясно, що брехня :
Його положення життя.

Хто з них правий – не знаю я.
Щирість у кожного своя.
Та перший ПРАВДУ говорив
Як дійсність бачив, так і жив.
Другий – одне всім провіщав.
А сам, як перший, жив та брав.
Використовував усіх,
Шукав вдоволень та утіх.
Отож, його принцип життя,-
Неправда, вигадка, БРЕХНЯ.

Я сподіваюсь, що не всі
Живуть, як другий : у брехні.
Що – « кожний кожному завжди
Допомагає у біді»,-
Не просто вислів, а ЗАКОН.
Це догма, правило, канон.

Я не шукав безсмертя у словах
І не молився славі чи коронам.
Я просто став на коліна в тихих днях,
Коли вперше світ назвав мене татом.

Мої маленькі красуні — мій причал,
Коли життя штормить і рве вітрила.
Евелінка — світло, що я втратив колись
І що вертає мене з першого поклику, без примусу.
Соломійка — тиша, в якій росте сила.

Їхні долоні — менші за мою втому,
Та в них більше правди, ніж у тисячах слів.
Вони ще не знають, що таке зрада і втома,
Та вже вчать мене, як залишатись живим.

Я дивлюсь на них — і світ стає простішим,
Без зайвих масок, титулів і ролей.
Бо там, де донька сміється —
Навіть біль відступає без бою у поле.

Я стану щитом, якщо гримне біда,
Стану ніччю, якщо їм треба світла.
Бо батьківська любов — це не просто слова,
Це коли за дітей не шкода власного крила.

Хай світ буде жорсткий, хай час не шкодує,
Хай дороги колючі і віра тремка —
Я навчу їх стояти, коли все руйнується,
І бути людьми, навіть коли темна доба.

Евелінка. Соломійка.
Два імені — як дві молитви.
Поки вони є — я маю причину
Не зламатися. Не зникнути. Жити.
Бо найцінніше в цьому складному житті —
Не гроші, не сила, не гучні перемоги.
Найцінніше — це доні мої,
І шлях, яким ми йдемо разом.
Поруч.
Назавжди.

Коли світ божеволіє, в хаос і лють поринає,
І здається, що темрява виграла свій головний бій,
В комусь одному раптом іскра жива спалахає —
Проста і відверта, вільна від фальші й надій.

​Це світло не в лозунгах, не в золотих кабінетах,
Воно — у руках, що діляться скибкою хліба.
Воно — у словах, не записаних в гучних куплетах,
А сказаних тихо, коли в горлі гостра потреба.

​Бути людиною — це найскладніше мистецтво,
Особливо тоді, коли навколо — вовчі закони.
Коли кожна дія — мов виклик і справжнє геройство,
І треба ламати старі й заіржавілі канони.

​Я бачив це світло в очах, що втомились чекати,
В руках волонтера, у втомлених кроках бійця.
Ми можемо все: будувати, мовчати, стріляти,
Та головне — не закрити від світла свого серця.

​Це світло — наш код, що дорожчий за кров і за гени,
Воно не дає нам стати частиною мли.
Поки горять ці маленькі і власні антени —
Ми залишаємось тими, ким бути колись присягли.

​Тримаймо цей вогник. Нехай він веде крізь тумани,
Крізь розпач, запеклість і внутрішні наші фронти.
Бо тільки воно залікує найглибшії рани
І вкаже, куди нам у світі цьому далі іти.