Як злили мрію в раковину ночі,
Вона пішла по трубах, мов бензин.
Тепер палають пластикові очі,
І серце, як порожній магазин.

Вона цвіла, як кактус з порцеляни,
І пахла струмом, нафтою, вогнем.
Тепер потрощені скляні мембрани,
У рани влитий липкий штучний джем.

Замість ідей лиш гуща в чашці кави,
Іржавий цвях у спогадах стирчить.
Минуле заховало галас гави,
Й за спокоєм у черзі з тиш стоїть.

А мрію — в брухт, як поржавілий катер,
Що мав летіти в космос крізь туман.
І внутрішній глухонімий фарватер
Забув свій головний меридіан.

Тепер лиш голі меблі у кімнаті,
Нудьга на стінах пилом проросла.
А мрія спить, закутана у ваті,
Її асфальтом осінь залила.

19 серпня 2026 р.

Гординя пахне димом і вапном,
Вона будує стіни — не мости.
Страх тулиться за блимаючим склом,
Розсипалися в пікселі листи.

Підносили своє уявне «я»,
За золото з фольги вважали бронь.
А повз ішла нестримана весна,
Та душі не торкнула — згас вогонь.

Тепер у серці лиш полинний щем
І довга тінь від непрожитих днів.
Не вирушили разом під дощем,
І розійшлись на відстані років.

19 серпня 2026 р.

Гординя пахне димом і вапном,
Вона будує стіни — не мости.
Страх тулиться за блимаючим склом,
Розсипалися в пікселі листи.

Підносили своє уявне «я»,
За золото вважали з фольги бронь.
А повз ішла нестримана весна,
Та душі не торкнула — згас вогонь.

Тепер у серці лиш полинний щем
І довга тінь від непрожитих днів.
Не вирушили разом під дощем,
І розійшлись на відстані років.

19 серпня 2026 р.

Із сонма зір застиг скляний оркестр:
Ряд білих клавіш — краплі порцеляни.
Крізь ночі ллється звуків тихий плеск,
Лишаючи на небі світлі рани.

А знизу плесо — сонна срібна ртуть,
Ковтає тих мелодій спад та зльоти.
І на глибинах, де соми живуть,
Вже чорні клавіші складають ноти.

Там, у воді, народжується сплав
Із темноти й дзеркального латаття.
Усесвіт догори ногами впав,
Щоби у мулі віднайти багаття.

Там космос розчинився у воді,
І став густим, немов медова тиша,
І тіні риб, мов привиди бліді,
Підводне соло хвилями колишуть.

Оркестр. Подвійні флейти у пітьмі,
Де верх лунає, а глибінь відлунить,
Реальності — дзеркальні і німі.
Ніч. Зорі. Глибина бездонна… Струни…

19 серпня 2026 р.

Зірками всіяне рядно
Крізь ночі дивиться на нас,
Прокручує німе кіно
Стискаючи у жилах час.

Удень це зоряне сукно
Стає глибоким синім дном,
Де сонця вогняне крило
Стікає золотим вином.

Космічний сизий пилосос
Змітає тіні у кутки,
А неба вивернутий торс
Виштовхує у наші сни.

18 серпня 2026 р.

Рано чи пізно настає той час,
Коли шляхи розходяться враз.
Ти йдеш вперед, і я іду теж,
Думаєм — зустрінемось ще десь.

Але відстань росте між нами щодень,
І те “потім” тане, як димний тінь.

Ми вірили — це просто пауза, не кінець,
Що доля нас знову разом зведе.
Та приходить зима, і гасне вогонь,
І лишається холод і тиша в серцях обох.

Спочатку здається — це просто життя,
Що все повернеться без каяття.
Але час не слухає наших слів,
Він тихо забирає наші сни.

І вже не знайти тих самих доріг,
Що вели нас колись у спільний світ.
Ми вірили — це просто пауза, не кінець,
Що доля нас знову разом зведе.

Та приходить зима, і гасне вогонь,
І лишається холод і тиша в серцях обох.

І в мить тиші ти розумієш сам,
Що деякі миті — лиш раз дано нам.
Як би не прагнув повернути назад,
Те “вперше” не повториться знову, як факт.

І ти вже не злетиш над містом мрій,
Не буде тих “трьох метрів вище неба” на двох…
Лише спогад, що тихо згасає вночі,
Як останній теплий, але втрачений крок.

Гортала фото, мріяла про далі,
Про незнайомі вулиці й міста.
Боялась, що застрягну у печалі,
Що так і не побачу світу та життя.

Здавалося, чужина — це свобода,
Пакунки, квитки, далекий горизонт…
Але тепер інша тривога
Накриває, мов важкий фронт.

І я не знаю де мій спокій
Коли мовчить знайомий двір
Я вчуся жити поміж кроків
Та серце просить не зітри
​
Раніше я боялась, що ніколи
Не вирвуся, не ступлю за кордон.
Тепер я боюсь, що рідні околиці
залишаться тільки як сон.

Раніше чекала на світлий світанок,
Щоб десь далеко почати життя.
Тепер коден ранок — лише бажання
Знайти той єдиний шлях вороття.
​
Тут тихо і спокійно, але чужо,
Акації цвітуть, та не мої.
Я вчилася бути сильною й дужою,
Та вечорами сняться сни мої.

Про дім, де тепло, про рідні стіни,
Про запах кави і знайомі голоси
Я вирвалась в світ, та душа невпинно
Шукає додому ціллі мости

І кожна тінь мені нагадує
Що небо теж буває не твоїм
Я в серці рідне зберігаю
Щоб не згубити шлях туди
​

Стою між небом і чужиною…
Пробач мені, мій рідний дім.
Я обов'язково повернуся додому.
Де рідна мова,де мої батьки

Хотілося би просто бути в тиші,
Щоб не займав ніколи і ніхто,
Щоб було чути, як шепочуть миші,
І як спасає люд Ісус Христос.
Таке просте бажання – просто бути!,
І не просити жодних переваг,
Та в нім сьогодні помолились Крути
Мільйоном самозречених відваг.
І вже не можна бути непричетним,
Не можна стати осторонь біди,
Скурити совість димом сигаретним
Під бомбами безжальної орди.
Багато з нас втопились у оманах
У безсторонності, байдужості, страху
Сховались у диванах, в ресторанах,
Й на долю нарікаємо глуху.

Розчарувань намотаний клубок,
Що закотився в схованку під ліжко.
Він там збирає пил чужих думок
І шелестить, немов забута книжка.

Його ніхто не хоче розплести,
Бо нитки перегнили від чекання.
Там замість вовни — спалені мости
І попелясті, згаслі сподівання.

Його огортує мовчання й тьма,
Там павуки плетуть шовкові сітки —
Прощання з тим, чого уже нема,
Та неможливо вибратися з клітки.

Боїшся з ліжка опустить ступню
У ту глибоку, непідйомну втому.
Бо вимагає цей клубок платню
За те, що не розкажеш ти нікому…

17 серпня 2026 р.

Розчарувань намотаний клубок,
Що закотився в схованку під ліжко.
Він там збирає пил чужих думок
І шелестить, немов забута книжка.

Його ніхто не хоче розплести,
Бо нитки перегнили від чекання.
Там замість вовни — спалені мости
І попелясті, згаслі сподівання.

Його укутує мовчання й тьма,
Там павуки плетуть шовкові сітки —
Прощання з тим, чого уже нема,
Та неможливо вибратися з клітки.

Боїшся з ліжка опустить ступню
У ту глибоку, непідйомну втому.
Бо вимагає цей клубок платню
За те, що не розкажеш ти нікому…

17 серпня 2026 р.