Орендую дарма гарну хату
В найглухішому і дальньому селі.
Хай там зручностей і небагато,
Та в природі жити веселіш.

Місто має жирні переваги:
Газ, вода, дорога, тротуар,
Магазини, ринки – не сільмаги,
Але все одно, не той нектар.

У селі життя доволі тихе,
Неквапливе і спокійне, хай там як.
Дощ іде – то капає зі стріхи…
Дрова, піч, город, сапа, будяк.

Все розмірено…кудись влупило…
Гуркіт бою долинає іздаля.
Як таке росія учудило,
Щоб терпіли це і люди, і земля?!

На склоні літ
сміливість появилась,
Де ж ти була у молоді літа?
Коли лякалась,
плакала, журилась
Сором'язлива, тиха, мовчазна.

Тепер собі медаль я б почепила,
Ні перед ким не схи́лю голови,
Лиш перед Богом —
там я завинила,
В молитвах про́шу:
„Господи, прости!"

17.06.2026.
Ганна Зубко

Життя просочується крізь життя,
Збагачує й біднить одночасно:
То швидко, то повільно дні летять,
Бридке буває, і бува прекрасне.

Сім'я – не просто четверо людей,
Чи троє а чи двоє – без різниці,
Сім'я – це біль і радість із грудей,
Емоції, розширені зіниці.

Дорослий може в ній себе знайти
І віддзеркалити супутника, дитину,
І в цьому віддзеркаленні світи
Величні дарувати всїй родині.

А може загубитися у ній
І втратити свою природну сутність,
І зникнути, нарешті, вдалині,
І не повірити в свою могутність.

Життєвий вибір: розпад чи злиття –
Для кожного своя окрема сфера.
Життя просочується крізь життя…
Куди тепер прямує ця галера?

Життя просочується крізь життя,
Збагачує й біднить одночасно:
То швидко, то повільно дні летять,
Бридке буває, і бува прекрасне.

Сім'я – не просто четверо людей,
Чи троє а чи двоє – без різниці,
Сім'я – це біль і радість із грудей,
Емоції, розширені зіниці.

Дорослий може в ній себе знайти
І віддзеркалити супутника, дитину,
І в цьому віддзеркаленні світи
Величні дарувати всїй родині.

А може загубитися у ній
І втратити свою природну сутність,
І зникнути, нарешті, вдалині,
І не повірити в свою могутність.

Життєвий вибір: розпад чи злиття –
Для кожного своя окрема сфера.
Життя просочується крізь життя…
Куди тепер прямує ця галера?

Упало небо в філіжанку кави,
Лягають зорі на блискуче дно.
Я відкриваю в гущі нові глави,
Шукаю в ній — між «буде» і «було».

Там прокидаються забуті міфи,
Там Одіссей шукає свій причал.
Він мчить крізь темні води й хитрі рифи,
Щоб розгадати в гущі свій фінал.

З морської піни чути зов Сирени,
Течуть чарівні милі голоси.
А за краями — тьма, нічна арена,
Величний Сфінкс налічує часи.

Напій пророчий крутить веретено,
Пряде там Мойра тонку нитку сну.
І кава, наче зілля від Медеї,
Малює долі магію й пітьму.

20 червня 2026 р.

Уламки в рядку — лиш пустий гуркіт грому,
Ці списки, як мова німа і сліпа.
Обірвані фрази, немов крики з трюму.
Розсипані й знищені слів дзеркала.

Ні форми, ні такту — струмочок холодний.
Верлібр, немов розсип іржавих гвіздків.
Він бродить у прозі, мов привид голодний,
Не те і не се — просто безліч мазків.

Поезія — завжди викрешує вогник,
Там рима — узгоджено створює крок,
Лунає і ллється просторами дзвоник,
А не безтілесний набір сторінок.

Поезія — іскри у серці і криця,
Там рима і такт — вистріл у каяття!
Велібр — це підбита в польоті синиця,
Викрикує фрази — летить у сум’яття.

20 червня 2026 р.
(Суто особисте сприйняття форми.)

Грав у доміно ? Чорно-білі там кості…
До перемоги шляхи в нім непрОсті,
Та бУло би складніше значно грати
Аби багатобарвні кості взяти.

Багато кольорів ускладнять гру:
Червоне з синім скласти не пасує.
Зелене 5 і чорне 5 – стій-но, тпру! –
Така багатомірність нас вполює.

Суспільства і життя саме такі:
Багаті на відмінності, барвистість.
Порозуміння з ними нелегкі –
І в ЦЬОМУ є у людства монолітність!

І це нормально, цЬОго прагне світ.
Але бувають намагання вперті:
Щоби, якщо вже був радикуліт,
То щоб в усіх! І щоби до півсмерті!

І прагнуть все спростити, все звести
До лЕгкої оцінки і відбору:
Що в прОсте не вкладається – спрости!
Щоб лише чорно-біле. Без декору.

Навряд чи вдасться скасувати кольори,
Хоча простою стала б карта світу –
В простому світі начеб легше жити,
Та ЖИТИ годі, дідько їх бери!

Стихія скована в тюрмі скляній,
колись трощила і ковтала скелі:
мов муха, що застрягла в бурштині, —
цунамі спить у золотій купелі.

Скувала лагідна густа смола
вали скажені, що збивали піну.
На дно тягуча ласка затягла
і кожну клятву, і мою провину.

Сховались в кристалічний моноліт,
зацукрувалися гріхи й помилки.
Створили з хаосу медовий світ
напівпрозорі м’ячики-ікринки.

Солоні сльози від образ і злість
в бурштині запеклись палким букетом.
Нехай відпочиває шумний гість —
моє цунамі спить у банці з медом.

18 червня 2026 р.

Ще темінь світ до ранку не пускає,
а він кричить — ламає тишину:
проклятий півень горло надриває —
із тишею та сном почав війну.

Немов спокути за провини хоче,
чи повернути совість за гріхи —
він так завзято й пристрасно клекоче,
що в шоці навіть небо та зірки.

Будильник спить, загорнутий у тьму ще,
і місяць заглядає у вікно,
а це мале пернате голосище —
кричить, мов день почався вже давно.

Він — командир світанку і туману,
хоч сам завбільшки з волейбольний м’яч.
Ще сонце не зійшло, і спить ще кава,
а цей крикун рве сни — хоч бери й плач.

18 червня 2026 р.

Там, де каміння пам’ятає грози,
де вітер розмовляє із пітьмою,
печуть у жмені втомлені морози
й вертаються наповнені весною.

Шепоче вітер: «Досить. Не здолаєш.
Тут навіть птах у вись не здійме крила».
Крізь чистий лід зерно землі палає
і пробиває моноліт ця сила.

Ламались блискавки об ребра ночі,
і попіл сипався мов сніг на плечі,
та серце билося живе охоче,
немов ковальський молот біля печі.

А там, де світ вже замикає брами,
народжується подих для доріг.
І той, хто йде крізь бурі та обмани,
стає міцнішим за залізний сміх.

Коли ж над обрієм займуться ранки
і дзвони втрат розтануть у траві,
залишаться не шрами і не рани —
а світло, вистраждане у крові.

17 червня 2026 р.