Навіщо день розсипав срібні роси,
Якщо їх вип'є спрагла тінь трави?
І вітер заплітає сиві коси
Старій вербі над плесом самоти?

Навіщо грім у хмарах меч гартує,
Який спалахує й зникає без сліда,
А чисте серце вірить і мандрує
За обрій, де очікує біда?

Навіщо зорі вишивають небо,
Немов рушник для вічної путі,
Ми біжимо за недосяжним «треба»,
Крізь терни продираємось в житті?

Навіщо? — щоб крізь морок і тривоги,
Де попіл днів летить у забуття,
Знайти в собі незвідані дороги
І виправдати подихом життя.

Мов лист, який зірвався у негоду,
Й розтанув в осені коротких днях.
Він вчить дерева мудрості й польоту,
Щоб навесні відкрити знову шлях.

17 червня 2026 р.

Між небом і землею — лиш струна,
Яка гойдає тишу золоту.
А місяць, мов срібляста самота,
Вплітає сиві нитки в пустоту.

Між небом і землею плине час,
Як річка, що не знає вороття.
Пил зоряний спадає поміж нас,
Мов вічність шле листи крізь забуття.

Торкнеться хмара стиглого зерна,
І хвиля світла ляже на лани.
Там вітер пише в травах почуття,
Які лунають, мов дзвінкі пісні.

Між небом і землею — дивний міст,
Переплетіння з подихом весни.
І кожен день — неначе білий лист,
Де сонце вчиться сяяти крізь сни.

Ми стоїмо між двох безмежних сфер,
Де глибина зустріла висоту.
І серце, наче вогник серед зір,
Шукає власну вись та глибину.

17 червня 2026 р.

Тінь відлітає у прірву похмуру,
Вітер рве й топче високу траву.
Час б’є каміння фортечного муру,
Кидає з розпачу в серце стрілу.

Слово, що кинули зопалу вгору,
Колом іде через ніч і туман.
Вчепиться ціпко в сумнівну опору,
Стримає серце, немов талісман.

Світло і спокій, що роздано людям,
Теж не зникають в безодні глухій.
Теплим прибоєм повернуться в груди,
Стишать тривогу і змиють гріхи.

Все, що кидаємо в синій туман —
Колом вертає нам бумеранг.

15 червня 2026 р.

Бій виграний. І вибухає тріумф!
Фортеця впала. Знищено мости.
Він дивиться на спалену пустиню,
а там — ні вороття, ні слів «прости».

Шалений танець. Тупання ногами.
Любов лежить у тьмі холодних снів.
І ллється трунок у фіналі драми,
де в серці тиша із віджилих слів.

Його обличчя — маска із граніту.
Біль заморозив і узяв трофей.
Він тишею убив любов сповиту,
щоб стати богом власних галерей.

Живе у жилах лиш арктичний спокій,
погаслі зорі й змерзлі кораблі —
себе щоб піднести на трон високий,
вклонився «Я» своєму до землі.

Він виграв бій, роздерши своє серце,
і его піднялося до небес.
Та падає вночі сльоза не вперше,
і прагне він, і просить, щоб воскрес.

Той раб, що вмів любити без упину?
Та гордість шепче: «Ти тепер усе».
І він іде крізь темряву й крижину,
й корону самоти в руках несе.

15 червня 2026 р.

Летять вітри крізь павутину ліній,
Твій силует зникає у дощі.
Лягає ніч, як сивий, тихий іній,
На дзеркало розбитої душі.

І за хвилиною біжить хвилина,
Рахують кроки відчаю й межі.
Знесе минуле із хвилин лавина —
І ми тепер — далекі і чужі.

Вже гаснуть зорі, захололі, дальні.
Час сиплеться з долонь, немов пісок,
Лишаючи уламків слід дзеркальний.
А серце — на шматки. Зупинка. Крок…

15 червня 2026 р.

Хтось плаче, а хтось скаче,
Хтось радіє, інший горе бачить.
Біль і смуток, та не гори —
Отакі життя узори.

Плаче, плаче, не сміється,
Хоч у грудях серце б'ється.
Біль із серця проганяє,
Та вона наздоганяє.

Плачу, плачу, усміхнуся,
Горем я не поділюся.
Плачу, плачу, усміхнуся,
Вранці знову повернуся.

13.06.2026, Івушка Моргентал

Душа
Душа вночі скидає тіло
І лине вільна в простір снів —
Туди, де зірка затремтіла
Над плесом тихих дум і слів.

Вона летить, легка й прозора,
Повз хмари, вежі і мости —
Де в ніч вплітаються узори
Чужої дивної краси.

Там плин часу, небесні храми,
Зникає біль, мовчать жалі,
І все здається тільки снами
На цій замисленій землі.

А на світанку, крізь тумани,
Вона повернеться назад —
Одіне тіло, мов кайдани,
Вдихне тяжкий життєвий чад.

13 червня 2026 р.

Горить свіча, і тіні на стіні
Танцюють свій таємний, тихий танець.
В її палкому, тихому вогні
Згорає дня минулого багрянець.

Стікає віск, неначе дні людські,
Краплинами зажури і чекання.
Думки летять, глибокі і легкі,
Крізь ніч німу до самого світання.

Допоки гніт тримає цей вогонь,
Є час для слів, для віри і надії,
Щоб змити пил життєвий із долонь
І віднайти свої забуті мрії.

Згорить свіча, і ніч укриє дім,
Лишивши тільки диму білу нитку.
Але тепло, що народилось в нім,
В душі залишить тихе ніжне світло.

13 червня 2026 р

Цокотіли зуби, немов кастаньєти,
коли Смерть сідала на краєчок ліжка.
«Ну, привіт, — сказала. — Вже згортай намети.
Твій інсульт — це крапка, а не передишка.

А Душа крізь морок, крізь глуху затерплість
виштовхала з себе неслухняне слово:
«Ні, стрибай назад, Смерть, в свою безнадійність!
Я іще не все на цій землі зборола!»

Думки б’ють у мозок і ламають тіло,
та рука не чує — ціпить зуби мова.
Пальцем ворухнула — ще не все згоріло.
Я іще у себе — я іще удома.

Смерть не зупинялась — холодила груди,
різала і рвала жили немов нитку:
«Ти вже напівмертва, не підеш у люди,
здайся і ходімо у мою кибитку!»

І забилось серце, наче звір у пастці,
пробивало пульсом в судинах затори.
«Забирайся, Відьмо! Я не можу впасти!
Виповзу із пекла, ще піднімусь в гору!»

Заревів будильник. Відступили тіні.
Ноги на підлозі і думки уперті.
Це розкуте світло — є моїм спасінням.
Крок у воскресіння і… немає Смерті…

12 червня 2026 р.

Не вгомониться дощ ніяк,
Мені то що, із ним я дружу,
Під ним пройтися — це пустяк,
Ще й уступити у калюжу.

Із листя краплями на мій
Піджак сповзає потихеньку,
А я у пам'яті своїй,
Біля гусей, маленька.

Неначе бачу чобітки,
Які стара́нно миє хвиля,
В руках зелені гілочки́,
І чую наче:„Гиля! Гиля!"

Небо нахмурене і грім
Вже недалеко десь гуркоче,
Спішить табун у двір, у хлів,
А дощ позаду вже лупоче.

07.06.2026.
Ганна Зубко