Я забираю в осінь літні дні
і ночі зоряні, що пахнуть медом.
В клубок мотаю промені легкі
між теплим мохом і холодним небом.

Настояний на чебреці туман
в горнятко з порцеляни тихо ллється.
Загорнутий в затишний кардиган
уранці серпень кошеням сміється.

Вже не тріпоче листя, а мовчить,
кидає тінь на сонні підвіконня.
І кожна тепла і застигла мить
тримає літо бережно в долонях.

Нехай приходять вересневі сни,
я збережу їх в бурштиновім чаї
і до самої білої весни
мене цей чай від стужі зігріває.

16 серпня 2026 р.

Де дівся мій ангел? По котрій алеї
Оцей охоронець від мене чкурнув?
Не пахнув він воском, солодким єлеєм,
В кросівках і джинсах старезних він був.

Застрягнув в будинку у сонному ліфті
Поміж поверхами в прольотах німих,
Чи крейдою знову малює графіті
На вицвілих стінах сараїв старих?

У шумній майстерні в вечірню годину
Ключем розвідним ремонтує він дні.
В дешевій кав'ярні п'є каву розчинну,
І струшує з крил гострі скалки дрібні.

Лишив на моєму столі бандерольку —
Легеньку пір'їнку й пожмаканий чек.
Він крила згорнув, як стару парасольку,
Ступив на перон і заскочив в ковчег.

Та може, не втік, а лиш дуже втомився?
Він — бронежилет для моїх помилок…
Тепер десь у мокрій траві примостився,
Збирає з крил гільзи і сипле в пісок…

15 серпня 2026 р.

Кімната стислась в обручі стіни.
Годинник бив у груди, наче молот.
Вона прийшла без шуму й таїни,
Принесла в жменях лиш нестерпний холод.

— Дивись у вічі, — мовила здаля, —
Твоє багаття дихає вже кволо.
— Невже під нами стине вся земля?
Замкнулося назавжди живе коло?

— Без мене світ — застояний ставок.
У нім зітліють і краса, і сила.
Я — той останній у безмежність крок,
Що розправляє за спиною крила.

Я забираю болі і борги,
А бурі я укутую туманом.
Коли зникають інші береги,
Я залишаюсь вічним океаном.

Вона пішла. Залишився туман
І сизий попіл пилом на долівці.
І кожен вдих — як невигойний шрам,
Клеймо епохи на німій бруківці.

15 серпня 2026 р.

Де дівся мій ангел? По котрій алеї
Оцей охоронець від мене чкурнув?
Не пахнув він воском, солодким єлеєм,
В кросівках і джинсах старезних він був.

Застрягнув в будинку у сонному ліфті
Поміж поверхами в прольотах німих,
Чи крейдою знову малює графіті
На вицвілих стінах сараїв старих?

У шумній майстерні в вечірню годину
Ключем розвідним ремонтує він дні.
В дешевій кав'ярні п'є каву розчинну,
І струшує з крил гострі скалки дрібні.

Лишив на моєму столі бандерольку —
Легеньку пір'їнку й пожмаканий чек.
Він крила згорнув, як стару парасольку,
Ступив на перон, сів в примарний ковчег.

Та може, не втік, а лиш дуже втомився?
Він — бронежилет для моїх помилок…
Тепер десь у мокрій траві примостився,
Збирає з крил гільзи і сипле в пісок…

15 серпня 2026 р.

Вони збирали зиму в рукави
І гріли пальці об холодні зорі.
Де бракувало слів, вони жили
В єдиному дзеркальному просторі.

Він бачив тишу у її очах,
Вона ж пила його гарячі тіні.
Іскрилася дорога в ліхтарях,
Якою йшли, усупереч рутині.

Там розсипалась логіка у сміх,
Коли від суму зацвітали стіни.
Вона тримала його тихий гріх,
А він молився на її колінах.

Вони не знали, де останній крок,
А час вперед летів і йшов назустріч —
Знов зоряної вічності виток.
І… Очі. Погляд. Видих… Знову зустріч.

14 серпня 2026 р.

Цвіте кришталь у тиші з порцеляни,
І шовком дихає весняний сніг,
А місяць срібну нитку сяйвом ткану
Вплітає в сни, що впали на поріг.

І тануть сутінки в глухих просторах,
Скидає вечір зорі із долонь.
А вітер у дзеркальних коридорах
Гортає віддзеркалення погонь.

Там час плете мереживо зі світла,
А спокій п’є фіалковий туман.
Зима трояндою в душі розквітла,
Сховавши в тиху тінь сніги й буран.

Там звуки мають колір океану,
А світло пахне м’ятою й дощем.
І сонце — немов крапля порцеляни,
Цілує ночі чорно-срібний щем.

14 серпня 2026 р.

Нарешті відпускаю. Все. Іди.
Нехай дорога стелиться, мов килим.
У чашці кави тануть всі сліди,
І день стає прозорим та безсилим.

І сканер, що малює тихий хід,
Вже не зчитає прожиті хвилини.
Минуле йде в підземний перехід,
Де розквітають кахлі та ліпнини.

Прощай. Повзи, як равлик по стіні,
Шукай без мене вже нові орбіти.
Я вимикаю струм у цій золі,
Щоб веснам дати змогу відболіти.

Мені лишився чистий, білий шум.
За обрієм твій силует зникає.
Це вихід з круговерті сірих дум,
Фінал. Це все. Нарешті відпускаю.

14 серпня 2026 р.

Живеш отак у планах і надіях,
Фантазіях і мріях, бачиш сни…
І почувався би відмінно в цих "подіях",
Аби не дійсність і безжалісність війни.

Коли відволічешся від тривоги,
Від вибухів, гудінь БПЛА,
Здається, що ти завжди маєш змогу
Життя контролювати. Як бджола,

Ти зранку "перевіриш вдома соти,
Почистиш крильця", снідаєш, спішиш
Летіти, як і завше, на роботу –
"Перевіряти, чи цвіте спориш"…

Коли ж один за одним пруть герані,
І ППО їх зустріча вогнем:
Гуде-стріляє-рветься у вулкані
Дня або ночі – тут стаєш плющем,

Чіпляєшся за кожний переховок,
І нарікаєш на безчесну долю,
І тут контроль відсутній, без обмовок,
А є лише ілюзії контролю.

Страх тихо їсть хвилини із фанери,
Застиглі на краю мого життя.
Іржавіють небесні револьвери,
Стріляючи у прірву забуття.

Час витікає ртуттю з-під шпалери,
І протяг в’яже з нього вже вузли.
Там свій мовчазний бій ведуть папери
Крізь пальці, що із попелу зросли.

Тінь приміряє сукню із бетону —
Світанки линуть золотистим швом.
І серце б’ється в логіці сифону,
Затиснуте між відчаєм і сном.

12 серпня 2026 р.

Крізь тріщини свідомості щоночі
Тече у наші сни частинка правди.
Вона змиває грим, судомить очі,
Висвітлює ілюзії і зради.

Там час стає липким, немов варення,
А спогади — мов риби фосфоричні.
Вони ковтають наше сьогодення
І відкривають істини містичні.

Там стелі відпускають аксіоми,
І душі ходять босими по скалках.
П'ємо ми ці химерні ідіоми,
Що розчиняють повсякденні замки.

Прокинемось — і знову шиєм маски,
Замазуємо щілини цементом.
Крізь тріщини свідомості, підказки
Просочуються тихим аргументом.

12 серпня 2026 р.