Я не прийду з багряним смолоскипом,
Не стану криком різати пітьму.
Моя відплата проникає грибом
Крізь горду і німу твою тюрму.

Вона впаде не каменем, а ртуттю,
Що тихо затікає під паркет.
Загорнута у шовк, залита люттю,
Як заржавілий і старий корсет.

Це буде помста кольору оливи —
Холодний чай, забутий на столі,
Де замість цукру — висушені зливи
І чорна сіль прадавньої землі.

Я закручу твої годинні стрілки
У протилежний, вигаданий бік,
Щоб ти збирав своїх невдач устілки
І рахував знецінений свій вік.

Коли затихне вечір за стіною,
Ти раптом змокнеш від моїх думок —
Я стану не кривавою війною,
А пилом, що забився у замок.

11.08.2026 р.

Багато зайвого було
В житті і не за планом,
Щось залиши́лось, відійшло,
Сховалось за обманом.

Перечеркнути б щось, що є,
А щось би повернути,
І пам'ять з схрону дістає,
Що не вдало́сь забути.

Фото із підписом старе
Навпіл ділю́ відразу,
Із негативу воно все,
Навіює образу.

Новіше трохи теж порву,
А може зупинитись?…
Жену непрохану сльозу —
Втомилася журитись.

01.08.2026.
Ганна Зубко

Цілувала ті стіни, йдучи́ до дверей,
Їх і гладила, наче дитина,
Всього́ кілька слів прощальних речей,
І подяка там, і… провина.

І пішла назавжди́ за поріг,
Залишивши чужим те, що гріло,
В різну пору, у дощ та у сніг
Веселило і… хоронило.

Огляну́лися ще від воріт,
Не махали, як за́вжди, руками,
Бо ніхто не дивився услід,
Пуста хата стояла мов камінь.

Й стало каменем серце моє,
Хто пройшов таке — зрозуміє…
Річка далі повз хату тече,
Верболозом все берег жовтіє.

31.07.2026.
Ганна Зубко

Терзають душу спогади порою,
Нема до себе й краплі співчуття,
То ж посиджу́, під деревом посто́ю,
Щоб втихомирити болюче каяття.

Мов реп'яхи думки ті причепились,
Зірвати б їх та кинути в сміття…
Гілки́ із вітром плеч тулились,
З-під тіні зиркала земля.

05.08.2026.
Ганна Зубко

Ми — наче скло, що вилите з води,
Яке тремтить на грані дня і ночі.
Ми біжимо і губимо сліди,
Уламки скла кидаємо тьмі в очі.

Життя людське — мов спалах сірника,
Мить промайне — залишився опалок.
Тримає нас чиясь тверда рука,
Але із часом — тліє лише згарок.

Ми пишем плани на десятки літ,
Купуєм речі і будуєм стіни,
Приходить мить — провалюється світ,
Лишаючи залізо і руїни.

Фортеці наші — паперовий мур,
Що зникне від вогню чи від туману.
А ламкість в нас — фаянсових фігур,
Які не тріскають від першого удару.

09 серпня 2026 р.

І серед звичних істин живе тиша,
Яка питаннями ламає світ,
Мов сольовий кристалик, вперто кришить
З середини цей сталий моноліт.

Вона повзе, як плісень живописна,
По рівних строфах догм і теорем,
І раптом кожна буква рукописна
Вагу втрачає посеред дилем.

Там, де були стовпи гранітні «треба»,
Тепер стирчать протрухлі «може й ні»,
І тиша котить це кургузе небо
У сплутані запитаннями дні.

Є істини, мов ляльки з порцеляни —
Від пауз розлізаються по швах.
Вони, немов іще чекають шани,
Та вже подрібнюють себе на прах.

10 серпня 2026 р.

Ми — наче скло, що вилите з води,
Яке тремтить на грані дня і ночі.
Ми біжимо і губимо сліди,
Уламки скла кидаємо тьмі в очі.

Життя людське — мов спалах сірника,
Мить промайне — залишився опалок.
Тримає нас чиясь тверда рука,
Але із часом — тліє лише згарок.

Ми пишем плани на десятки літ,
Купуєм речі і будуєм стіни,
Приходить мить — провалюється світ,
Лишаючи залізо і руїни.

Фортеці наші — паперовий мур,
Що зникне від вогню чи від туману.
А ламкість в нас — фаянсових фігур,
Які не тріскають від першого удару.

09 серпня 2026 р.

Стриже годинник стрілками туман,
Немов кравець сукно наосліп кроїть.
Щовечора утомлений шаман,
Гортає дні, немов відверту сповідь.

Хвилинні леза ріжуть сивину,
Яка осіла на дахах й парканах.
Струмком секунди ллються у труну
Тих почуттів, що порпаються в ранах.

А час жує залізне полотно,
Ковтає ліхтарі, як гострі голки.
І місяць, наче вибите вікно,
Збирає світло у скляні осколки.

Лишається на споді темнота,
Мов клапоть нерозвіяного диму,
Тече по стрілках поту гіркота,
Годинник все стриже… плоди полину…

09 серпня 2026 р.

Секунди пахнуть кавою і хлібом,
З ковтками кави закипає час,
Із перевернутої чаші неба,
Прозоре світло огортає нас.

На теплі скибки ріже час хвилини,
Годинник вперто меле почуття.
Шукаєм в гущі кави ми глибини
І крихти недопитого життя.

А дим над чашкою — мов біла грива
Коня, що мчить у потаємні сни.
Минає мить мовчазна, несварлива.
В ній хліб і кава — вимір тишини.

09 серпня 2026 р.

Між секундами вдих і видих,
Тіні плавляться, наче віск.
Залишивши лиш світу вивих,
Час утратив свій звичний блиск.

Ртутне небо стікає в склянку.
Думка знову втрачає суть,
Ми блукаємо до світанку
Серед привидів, що зовуть.

Проростають зі стін дзвіниці,
Мчать нас потяги — мов на «фас».
Рве судини в скляних зіницях.
Дзвін розбуркує сонний час.

Шепіт чути в пустій кімнаті,
Де підлога — стиснутий дим.
Ми і бідні тепер, й багаті,
Світ прикинувся знов чужим.

Прокидається спогад з міді —
Застигає на зламі світ.
Ми лишаємося в боліді
На межі непізнаних літ.

08 серпня 2026 р.