Він
Я вигадав тебе із сотні слів,
Зіткав твій образ із нічного неба.
Наблизити, торкнутися хотів
Тієї мрії, що творив для себе.

Вінчав твоїми рисами святих,
Вкладав їм у вуста свої промови.
Серед ілюзій, ніжних та палких,
Я виліпив дитя своєї змови.
– – –
Вона
Я теж тебе придумала сама,
Твій силует з уламків мрій зібрала.
Мені здавалось — навкруги зима,
А ти — тепло, яке в собі тримала.

Я малювала погляд і чоло,
Вдихнула душу в те, чого не знала.
Повірила у те, що розцвіло,
Із пустоти тебе собі зібрала.
– – –
Фінал
Зустрілись ми — і тиша запекла.
Між нами — стіни із мовчання й тиші.
Чужа реальність мрії обпекла,
І кожен зачинився в своїй ніші.

Тримали маски, що закрили суть:
Ми грали у богів, і світ творили.
Тепер образи поряд з нами йдуть
Шляхами тих, кого ми утомили.

Не знали, ким насправді ми були.
Лише серця ліпили з порцеляни.
У пастці ілюзорної імли
Залишилися — біль і темні рани.

03 червня 2026 р.

У голові — безладдя й кавардак.
Думки літають, мов тривожні бджоли.
Одна із них кричить: «Усе не так!»,
А інша згадує чужі розмови.

Ось у кутку осів туманом стрес —
Його мітлою вижену за двері.
А поруч примостився вже прогрес
І креслить план на хмарному папері.

Думок та спогадів — яскравий рій —
Я розкладаю чітко по коробках:
Ось цей — смішний, а цей — ранимий мій,
І так весь вечір — порпаюсь в розкопках.

Прогнала сумнів, вимила жалі,
Розставила ідеї по полицях.
Немає більше хаосу в золі —
Лиш чиста тиша у моїх зіницях.

Годинник цокає: уже за три,
Наведення порядку залишаю.
— Давай, свідомість, фари затуши… —
Ревізії кінець — я засипаю…

3 червня 2026 р.

Я чую, як тікає час —
та наздогнати вже не в змозі.
І там, де серпень мій вже згас,
стою в пилу я на дорозі.

Летять хвилини, як птахи,
у вирій, де немає тиші.
Рахую миті та роки,
які життя в мені залишить.

Зі мною лиш мовчазний світ —
куди всі бігли, куди зникли?
Лиш на граніті — легкий слід.
Я до цієї тиші звикла.

Дні осідають у пласти —
сховалась пам’ять у каміння.
Гублю поміж років шляхи,
шукаю іскорки проміння.

Майнув десь промінь вдалині.
На нього йду крізь пил і втому:
Цей шлях належить лиш мені —
та час не вернеться додому.

02 червня 2026 р.

I. Вона (творення долі)
Пройшлася ниткою червоною по долі —
Багряним сяйвом спалахнула мить,
Стібками маки вишила у полі,
І ця червона нитка — не згорить.

Життя — полотнище, натягнуте на раму.
На ньому хрестик — днів буденних знак.
Ця нитка роз’ятрила давню рану —
Розквітло серце, мов червоний мак.

Не розірвати нить ту, що змінила долю,
Який би буревій не закрутив, —
Цей спалах випалив там мітку болю,
І маки там назавжди залишив.

Червоні маки майорять на білім полі,
Зростила на полотнищі квітник.
Пройшла ця нитка стежкою по долі.
Тепер ця доля — вишитий рушник…
– – –
II. Він (руйнування долі)
Пройшовся ниткою червоною по долі,
Залишив у душі пекучий слід,
Розсипав смуток, наче сіль на болі,
І розколов мій кришталевий світ.

Багряний колір той, неначе кров чи рута:
То — вени на розрив, тече печаль.
Тепер у вузол пам’ять туго скута,
Немов з горнила виплескана сталь.

Палає нитка і не хоче догорати,
Пронизує думки і кожен день.
Навчилася я заново мовчати
І не співати зранених пісень.

Але крізь сум і біль, що проростають тихо,
Я назбираю сил на новий крок.
Переболить усе колишнє лихо,
І стане тишею прожитий вже урок.

02 червня 2026 р.

Ламає простір призма скла,
І промінь сяє, мов суцвіття, —
Десь крапля світла потекла
У кольорове розмаїття.

Веселка ріже мерзлоту,
Між «до» і «після» грань зникає.
Розсіює скло чистоту,
В барвисті сни думки вдягає.

Один відтінок — то печаль,
А інший — спалах сподівання.
Дивлюсь крізь призму у кришталь
На світ ілюзій і чекання.

У крихті скла горить життя,
Мов лід виблискує в промінні,
І в ньому створене буття
Лишає кольорові тіні.

02 червня 2026 р.

Там, де вгризаються зубами в ціль,
Де вдих — початок, видих — вже межа,
Зійшлися двоє у запеклий бій:
Сліпа Удача й Смерть, як тінь ножа.

Удача кості кидає у літ,
Сміється в очі, сипле іскри світла.
Жбурляє сміхом у польоті щит,
Що під вогнем на мить одну розквітне.

А Смерть стоїть, холодна і німа,
В руці тримає виточені коси.
Вона не знає жалю і вагань,
Лиш тихо множить кулі і покоси.

— Віддай! — Удача рветься крізь цей бій, —
— Він має жити й бачити світанок! —
А Смерть шепоче: — Стій, він уже мій,
Це буде його перший сірий ранок.

Іскрить залізо, кришиться граніт,
І кулю на ходу Удача ловить.
Смерть тінню падає на кожен слід —
Вона метає кулі, не говорить.

Не позіхає Смерть — бере своє,
Коли Удача раптом запізнилась.
Та доки серце в грудях ще живе —
Вони ведуть цей бій собі на милість.

І в кожнім кроці, де триває рух,
Де куля мимо цілі пролітає,
Удача береже юнацький дух,
А Смерть похмуро час в собі стискає.

31 травня 2026

У горлі стигне ртуттю мертвий крик,
і вигризає з вен в’язкий потік.
І темрява повзе крізь звук холодний,
і гасне в грудях різкий ритм голодний.

Змовкають дзвони, коли біль реве,
і плавиться небесне скло старе.
Слів попіл падає і стіни зводить,
де тиша поміж тріщинами ходить.

Час витік рідиною у пісок,
де тиша шиє з нервів мотузок.
А дні сповзають у імлу глибоку,
межу стирають між «було» й «забуду».

Повзе в зіниці чорний коридор,
і пам’ять — як розбитий монітор.
І світло рветься, сліпить мої очі,
себе не зшию я із скалок ночі.

Розсипався душі крихкий каркас,
Я п’ю цей попіл, дивлюся на час.
Він в тріщини холодні протікає —
зворотний відлік до нуля триває…

01 червня 2026 р.

У кожного диявол свій — із криці.
Він не з глибин, а з дзеркала мовчить.
Він п’є твій спокій з темної криниці
і в сигаретнім димі щось горить.

Він носить маски, дорогі й шовкові,
шепоче голосом твоїм в пітьмі.
Лишає шрами з попелом на слові,
будує стіни в золотій тюрмі.

Цей ворог знає кожну твою втому,
він б’є туди, де тонка нитка вен.
Живе в тобі, немов у себе вдома,
серед твоїх тривог, безмовних сцен.

Та ти — не раб його німого культу,
бо він живе, поки не скажеш “ні”.
Твій вибір — його спокій чи інсульти,
і кожен страх — це пульс у темноті.

01 червня 2026 р.

Уже набридло воскресати,
То може залишити хрест?
І не тягти його на гору,
Зробити вже рішучий жест.

Навіщо безкінечні кола?
Де кожен крок — це пальці в кров.
Коли чекає вись прозора,
Й не можна все почати знов.

Хай ідоли стоять в пустелі,
Чекають дива від ікон.
Я крила розгорну зелені,
Зруйную свій старий закон.

Ну що ж, спасибі за спасіння,
Яке ніхто і не просив.
Сьогодні я — саме везіння,
Втечу від вигаданих снів.

Зніму вінець, що тисне скроні,
Порву застиглу суєту.
І вільним птахом із долоні
Впаду у синю висоту.

30 травня 2026 р.

Уже набридло воскресати,
То може залишити хрест?
І не тягти його на гору,
Зробити вже рішучий жест.

Навіщо безкінечні кола?
Де кожен крок — це пальці в кров.
Коли чекає вись прозора,
Й не можна все почати знов.

Хай ідоли стоять в пустелі,
Чекають дива від ікон.
Я крила розгорну зелені,
Зруйную свій старий закон.

Ну що ж, спасибі за спасіння,
Яке ніхто і не просив.
Сьогодні я — саме везіння,
Втечу від вигаданих снів.

Зніму вінець, що тисне скроні,
Порву застиглу суєту.
І вільним птахом, мов з долоні,
Впаду у синю висоту.

30 травня 2026 р.