Так вірила — що можна все спасти,
Перетерпіти, згладити кути.
Та перед прірвою із суму й гіркоти
Я зрозуміла: час мені піти.

Це не було хвилиною гордині,
Не мить образи і не ріки сліз.
Я берегла, що є в мені понині,
Щоб зупинити цю лавину криз.

Я рятувала свій ментальний спокій,
Своє ім’я, свій голос, свій причал.
Де кожен докір, мов розряд жорстокий,
По серцю й нервам тінню пробігав.

Пішла від тебе. Тихо і назавжди.
І не для того, щоб ти йшов услід —
Щоб відновитися і знов літати,
Та розтопити в серці з криці лід.

Пробач мені мою раптову силу,
Але себе я більше не віддам.
Я повертаю знов свої ж бо крила.
Іду в життя. Наперекір вітрам.

30 травня 2026 р.

Тонким дурманом огортає,
П'янкий удачі аромат.
В душі раптово розквітає,
Надій спокійний тихий сад.

Він пахне ранньою росою,
Промінням сонця на стіні.
М'якою мокрою травою
І спокоєм у глибині.

Цей дух веде через тумани,
Стирає тіні прикрих втрат,
Загоює колишні рани —
П'янкий удачі аромат…

30 травня 2026 р.

Сліпий туман січе нічні дороги,
Неспішно перехожий йде в пітьму.
І випадковість — натяк на тривоги,
Не знаючи ні звідки, ні чому.

Та кожен збіг — це виткане суцвіття,
Де нитку тче невидима рука.
Крізь лабіринти та глухі століття
Тече подій заплутана ріка.

Все ж випадковості — не випадкові,
Це Всесвіт посилає тихий знак:
Проллється дощ у краплі загадковій,
І хмари розійдуться просто так.

Мигтять вокзали, б’ють старі перони,
Шумлять дощі в розірваних плащах.
Купує він квиток — біжать вагони,
Вона ж — шукає свій забутий шлях.

Мільйон облич у дзеркалі перону,
Чужі розмови, кава на ходу.
Підкорені єдиному закону
Летять у ніч, долаючи біду.

Та випадковості — не випадкові,
Як підштовхнуть у плечі дві душі.
У погляді раптовім, випадковім
Затихнуть грози й проливні дощі.

Він просто озирнувся на хвилину,
Вона впустила парасольку з рук.
І Всесвіт уповільнив вмить лавину,
Спинивши часу нескінченний стук.

Був точний розрахунок у тумані,
І випадковість стала вже мостом.
Два імені, записані у каві,
Злилися в одне серце за столом.

30 травня 2026 р.

Крок і погляд. Спалах. Струм.
Два життя — в один костюм.
Вона — світло від комети,
він — загублений в тенетах.

Він, як вектор, — прямо в ціль,
вона — море, шторм і сіль.
Разом — безлад і структура,
мов жива карикатура.

Він — залізо і канон,
вона — хаос, не закон.
Кожен крок — це мінне поле,
що веде обох по колу.

Хто вони? Фінал чи старт?
Гра в податливість чи гарт?
Він — як камінь, що чекає,
вона — річка, що тікає.

Час летить, несеться вік,
хто тут раб, а хто владик?
Він тримає її крила,
вона — тягне за вітрила.

Він — це сповідь, що мовчить,
вона — рана, що кричить.
Тінь і спалах. Звук і тиша.
Хтось із них цей простір пише.

Бій без правил, вічний рух —
Тут гартується їх дух.

29 травня 2026 р.

Крок і погляд. Спалах. Струм.
Два життя — в один костюм.
Вона — світло від комети,
він — загублений в тенетах.

Він, як вектор, — прямо в ціль,
вона — море, шторм і сіль.
Разом — безлад і структура,
мов жива карикатура.

Він — залізо і канон,
вона — хаос, не закон.
Кожен крок — це мінне поле,
що веде обох по колу.

Вони хто? Фінал чи старт?
Гра в податливість чи гарт?
Він — як камінь, що чекає,
вона — річка, що тікає.

Час летить, несеться вік,
хто тут раб, а хто владик?
Він тримає її крила,
вона — тягне за вітрила.

Він — це сповідь, що мовчить,
вона — рана, що кричить.
Тінь і спалах. Звук і тиша.
Хтось із них цей простір пише.

Бій без правил, вічний рух —
Тут гартується їх дух.

29 травня 2026 р.

Коли приходить час і гаснуть звуки,
І тінь лягає на розмиту грань,
Ховаються тремтячі кволо руки
В полон порожніх, марних сподівань.

Приходить Смерть буденно, без вагання.
Там не коса, не морок, не імла.
Там дзеркало твого єства й палання —
Усього того, чим душа жила.

Вона вбирає все: твій біль і втому,
Твої гріхи і неспокійні сни,
Щоб повернути стомленим додому
Того, хто заблукав серед зими.

Їй в очі дивляться спокійно, прямо,
Без страху, без прокльонів, без благань.
Вона — остання невідкрита брама
На стику двох незвіданих світань.

29 травня 2026 р.

Коли руйнується твій звичний світ,
Зсипається остання позолота,
Згорає до коріння пустоцвіт,
Засмоктує із розпачу в болото.

І думаєш, що знову втратив шанс,
Хапаєшся за скалки і минуле,
Та у руках тримаєш лиш аванс
Ілюзій, що давно уже поснули.

Подеколи, щоб скинути ярмо,
Потрібно все віддати до останку.
Лиш в абсолютній тьмі ми ростемо,
Щоб врешті дочекатися світанку.

Порожні руки — це не знак біди,
Це тільки поштовх для нового кроку:
Потрібно крізь пустелю перейти,
Щоб віднайти душі своєї спокій.

Втрачати боляче, та це закон:
Звільняти простір для святої сили.
Коли летить у прірву давній трон,
Тоді у тебе виростають крила.

29 травня 2026 р.

Вітер виє, мов звір уночі,
Сіра тінь лягла на поріг.
Ходить тьмою й шукає ключі,
Той хто душу продав — не зберіг.

Слово чорне — тягуча смола,
Впало тихим прокляттям на дім.
Де колись любов розцвіла —
Тліє попіл, і їсть очі дим.

Бродить світом непрощений прах,
І вода не змиває гріха.
Лиш тягучий і виючий страх,
І пустеля навколо глуха.

Крізь століття лунає цей крик,
Що застряг у кривавій біді.
Хто піддався спокусі — вже зник,
Тінню ходить по мертвій воді.

28 травня 2026 р.

Грають хвилі біля моїх ніг,
Донести до мене щось хочуть.
З радістю я б їм допоміг,
Що вони мені напророчуть?

В моря даль утікає мій погляд,
Там, де сонце із хвилею грає,
Промінців золотиста зграя
Мені проблеском промовляє.

Утечу я з хвилею вдалину,
Позабуду про всі незгоди.
Берегу кину свою тугу,
Хай пісок поглине роки.

Я із хвилею в даль попливу,
По безмежних просторах моря.
В неба парус для себе візьму,
І не буде мені покоя.

Море ласкаве моє, я знаю…
Не завжди ти таким ось будеш.
Шторм — це також стихія твоя,
Коли гнів свій ти вмить пробудиш.

Ну то що ж? Такою буде доля,
То ласкава, то в катуваннях.
В бурях також є дика воля —
В них гублю я свої бажання.

І пройшовши цей довгий шлях,
Крізь шторми, і вітри, і роки,
Я знайду свій причал в берегах,
Де прибій омиватиме ноги.

У хатину свою я ввійду,
Штиль залишу собі в дарунок.
Тут я старість свою знайду,
Та прибій проспіває під ранок.
23.04.2026

Він не бере до рук ні пензля, ні ножа,
Його майстерня — люди й вразлива душа.

Ущент розсиплеться упевненість на прах,
Коли зростить він у душі тягучий страх.

Він не лишає по собі брудних слідів,
Направить впевнено туди, куди хотів.

Вдягає маски, що пасують під момент.
Для нього люди — лиш потрібний інструмент.

Митець ілюзій, архітектор чужих дій.
Нав’яже легко казку із твоїх же мрій.

Як усвідомлення порве страхи і сни —
то ляльковод втрачає владу над людьми.

28 травня 2026 р