Коли тиша говорить без слів,
а мовчання — це заклик до дії,
у тяжкій тиші линяних снів
відчуваєш липку безнадію.

Це мовчання не крила, а кліть,
воно п’є твої вчинки, як воду.
А чекання горою висить,
давить плечі, мов брила із льоду.

Ненароджений крок занімів,
захлинувся у власній облозі.
Ти так довго і вперто терпів,
що лишився ні з чим на дорозі.

І спустошує душу до дна
Хмільний трунок — чекання-отрута.
Непроглядна й німа пустота
Замість дії — байдужістю скута.

Навзамін навкруги тане тлін,
і в очах — крижане безголосся.
Від нездійснених прагнень і змін
лиш затишшя гірке розлилося.

Все, що мало би стати життям,
задихнулось в німому полоні.
Розчинилося за небуттям,
як розсипаний сніг на долоні.

28 травня 2026 р.

Ми кажемо: «Зроблю це завтра»,
«Владнаю потім всі діла…»,
«Коли мине ця лихоманка»,
«Коли прийде тепла пора…».

Ховаємо свої бажання
У довгі скрині «до весни»,
Лишаючи на час той ранній
Найкращі, найсвітліші сни.

Купуємо красивий посуд,
Але ховаємо в сервант.
Шукаємо слушну нагоду
Та ідеальний варіант.

Вдягаєм звичне і сіреньке,
А шовк чекає на «колись».
І серце б'ється потихеньку
Й шепоче тихо: «Схаменись».

Бо «потім» — це підступна пастка,
В календарі його нема.
Там не цвіте щаслива казка,
Там тільки пустка і зима.

Життя — не спроба й не чернетка,
Його не вдасться обновить.
Бо сьогодення — це оздоба,
Яку не варто пропустить.

Пий із крихкої філіжанки,
Цілуй. Люби. Лети. Палай!
Не жди омріяного ранку —
Вже зараз жити починай.

27 травня 2026 р.

В кутку кімнати, де пітьми глибини,
Плете, мов павутину, сивий час.
Він тягне миті з кожної хвилини,
І непомітно обкрадає нас.

Він сипле пил на пожовтілі книги,
Вплітає срібло в пасма золоті,
Руйнує створені із криці криги,
Що ми звели на власному путі.

Ми — лиш паяци на рухомій сцені,
Де декорації — це ночі й дні.
Тримаємо їх міцно в своїй жмені,
Та час їх пожирає у вогні.

Ловлю хвилину — кришталеву вазу,
Що ладна впасти, як крихка сльоза.
Життя не повторити двічі зразу,
В цій неповторності — своя краса.

Розмова неба із німим камінням,
Трава, що проростає крізь граніт…
Вплітаємося ми своїм корінням
У місце, де народжувався світ.

Секунда — кожна мить, що догорає,
Насправді не зникає назавжди.
Вона для нас основу закладає,
Вплітаючи в майбутнє наші дні.

27 травня 2026 р.

Світ розпадається на грані,
де кожен погляд — ніж у скло,
і навіть пам’ять у тумані
втрачає власне ремесло.

Ховають відблиски в уламках
буденну істину просту.
Стікає тінь по гострих гранях,
і срібло гасить темноту.

Відбитки холоду скляного.
Там рух — це тисячі облич.
До роздоріжжя крижаного
затягує дзеркальна ніч.

Збираєш душу по уламках,
та візерунок вже не той…
У сяйві тріснутих дзеркал ти
для себе сам — чужий герой.

27 травня 2026 р.

Годинник ріже спокій на шматки,
В кімнаті запах пилу і провини.
Майбутнє, що здавалося палким,
Несеться вниз під натиском лавини.

На завтра відкладаєш власне «я»,
Загорнуте в ілюзію чекання.
Ця тиша — не фортеця, а петля,
Де задихаються живі бажання.

Хвилини — швидкоплинні та сліпі,
Течуть крізь пальці, гаснучи в долонях.
А час крокує швидко по землі,
Лишає слід від попелу на скронях.

Тепер стоїш на згарищі годин,
Де кожен погляд — докір і прокляття.
Лишились справи, страх і ти — один,
Де час згорів без полум’я й багаття.

25 травня 2026 р.

Життя — це мить між вчора і ніколи,
де кожен крок — це пошук глибини.
І ми йдемо крізь радощі й недолі.
А завтра що? Байдужість тишини?

Де пам’ять, наче тінь на перехрестях,
шукає у пилу чужі сліди,
що заховалися у тріщинах і жестах,
мов час, що зник у темряві води.

Між страхом і надією в тривозі
життя мов світло, що тремтить у склі.
Воно нам тихо світить у дорозі,
та час прийде — скло трісне у пітьмі.

24 травня 2026 р.

Мені все сниться, сниться і думкою я там,
Нехай мені проститься — свого я не віддам,
Нехай я ще не в змозі припасти до землі,
Вона там вся в облозі, та поки є, є ми.

Думками я з тобою, у своїм дворі,
До болю так знайоме я бачу уві сні,
Де деревце садив та поливав кущі,
І де я своє серце назавжди залишив.

Мені все сниться, сниться, там кожен закуток,
І кожна там цеглинка і кожен па́росток,
Як руки віддавали тепло моїй душі,
І восени ви сповна віддячували мені.

Напевно то все було в моїм чудовім сні,
Невже ми так з тобою у ті часи жили?
Де сонце випливало і ранок нас вітав,
І де з тобою люба я вечір зустрічав.

Нехай то все здійсниться, до тебе я прийду,
І там у ріднім місці я серце віднайду,
З великою любов’ю я поверну життя,
Віддам я серце й душу, нехай цвіте земля.
08.03.2026 Роздуми

Усе життя своє я розмістив в одній валізі,
Надбання всіх років на дно лягло,
Щоб тепло було їм і затишно, поклав я теплі речі,
За ручку взявся – і покотилось колесо.

Дорога йде то вгору, то на узвіз,
То прямо, то звивається змією,
Тягну життя, яке з собою взяв,
Та коліщатка дріботять дорогою моєю.

Дорогою я йду, я йду по ній не сам,
Попутники теж тягнуть власну долю,
Хтось сумно розглядає нас в вікно
Із думкою: чи треба нам з тобою.

Людиною світу став. Космополіт.
А речі то пусте, було – не стало,
Вони лиш супроводжують мене,
Яким я в світ прийшов, таким й зостанусь.

Надбання все моє – у голові,
Надбання все моє зі мною ходить,
Позбутися не дасть його ніхто,
Позбутися його у мене не виходить.

Ось так з валізою в руці,
Ось так із головою, де думки блукають,
Крізь терни йду, минаю манівці,
Свій шлях в майбутнє впевнено шукаю.
06.03.2026 Роздуми

Життя у своїй шкаралупі,
Коли ти нікому не треба,
Коли дні ідуть за днями —
Торг неможливий для тебе.

Коли похід в магазин
Став розвагою нині,
В минулому лишились всі
Захоплення твої дитинні.

Коли під вікном стоїш,
Рахуєш, скільки прохожих
Повз тебе кудись біжать,
На тебе вони зовсім не схожі.

Коли ти вже поза грою,
Лиш глядач, нікому не нужний,
Проходять сірі дні,
Минають повільно і дружно.

З тобою лише думки
Про роки, що вже пролетіли,
Сховані в пам’яті кучугурах,
Мов весняні води, змарніли.

Сперечаються з пам’яттю думки,
Ведуть свій рахунок суворий:
Що в житті було правильно,
А що — поза заліком, в горі.

Життя у своїй шкаралупі,
Де ти нікому не треба,
Бредеш у натовпі швидкім,
До свого порогу — під небо.
19.02.26

Сьогодні ти ввижаєшся мені
У людях з фото, схожих так на тебе.
Сьогодні виринають у пам'яті ті дні,
Де ти ще поруч, ще не взяло тебе небо.
І твоя посмішка, немов би крізь літа,
Так мою душу ніжно зігріває,
Бо ти мій ангел у зоряних світах,
Єдиний син, і іншого немає.
Сьогодні привітаю я тебе
Із Днем народження, земним чудовим святом,
Хоч ти у вічності — земний годинник йде,
Все відбиваючи щасливі дні і дати.
Нехай Господня-Батьківська рука
Благословить небесний твій спочинок,
А Матір Божа — Діва Пресвята
Передає обійми мої, тобі, сину.
І хоч нас розділяють далі і світи,
Ти в серденьку моєму завжди будеш жити.
Світи, мій сину, в вічності світи,
Бо знає світ, як ти умів любити.