Ми віримо в єдиного Бога Творця,
Виконуєм заповіді Його, радіючи,
Бо все є по волі Небесного Отця –
Він з раю посилає любов віруючим.

Слава Тобі, наш Небесний Господь,
Твоє світло нас зцілює від недуг,
Не покинь мене і завжди приходь,
В серце поселися Святий Дух.

Твої сенси не згасають ніколи –
Від народження і до сьогодення.
Ми в молитві склоняємося додолу,
Щоб пізнати твоє благословення.

Скрізь чути гомін і веселий сміх,
Зима прийшла на наш поріг.
Юрба дітей сніговика зліпила,
Снігур розправив свої ніжні крила.

Витає всюди дух Різдва,
Калина на снігу як розцвіла.
Ялинка дочекалася прикрас,
Всміхається обновою до нас.

Вітають діти зиму чарівну,
Таку коротку сніжну мандрівну.
Малює іній їм на вікнах візерунки,
Чекають діти на солодкі подарунки.

Настане ранок без журби,

Де ми удвох весну стрічаєм.

У ньому будем я і ти,

Я напою тебе з калини чаєм

В обіймах ми і любощах до ранку,

Весняне щастя знову вип`ю я

І сік зготую милій до сніданку,

Нам пощастило ми – сім`я.

Весна на дворі, в серці теж весна

Корабликом в далекім морі

Разом в квартирі ми, разом у снах,

Навік ми поєднали наші долі.

Наші тіла з`єднались в танці весняному

Серед густого духмяного цвіту

В цьому світі не ідеальному

Я дарую тобі ідеальні квіти.

Ідеальна жінка радіє весні,

Зустрічає ранок в обіймах.

Вона бачить казки уві сні,

Які згадує в своїх мріях.

Ці образи казкові і легкі –

Це біле плаття наречених.

Її думки вже зовсім не такі,

Як ті дитячі серед кленів.

І в погляді весняна заметіль,

Що цвітом падає на землю.

Торкнеться знов її видінь

Тим вітром, що колише греблю.

Чарівним цвітом замело її ставок,

Що любий серцю ще з дитинства.

І вдалині вона почує спів пташок,

Що солов`їно линуть наче вірші.

Серед такої ніжної краси

Вона росла немов лебідка.

Ногами босими серед роси

Ступала впевнено і різко.

І вірила завжди в свою весну,

Так палко покохала його очі.

Та й він кохав тільки її одну,

Торкаючись її душі щоночі.

Повітряна тривога – динамік оповіщення,

Ти в теплому вбранні спішиш у укриття.

Забрала сон війна і в телеграм сповіщення,

Летить “шахед” ворожий і знов сирен виття…

В тривозі дні, тепер таке у нас життя,

Пульсує біль у голові, депресія без осені.

Ти рано з кавою, шукаєш сенс буття,

Спішиш шукати плед з ногами босими.

А осінь знов із вправністю митця,

Так хоче звеселити цілий світ.

А навкруги 11 годин сирен виття.

Війна. Це світ з важкою долею сиріт.

Боже, збережи Україну
Для майбутніх поколінь.
Мову нашу солов`їну
На поталу не покинь.

Знищи ворога лютого,
Що сіє всюди кров.
Як Ісуса розп`ятого
Воскреси Україну знов.

І даруй нам вічну славу
Перемоги на всі роки.
Відбудуємо державу,
Що стоятиме віки.

Ми дивимось крізь час у невідомість
І бачимо невідворотність дня,
Де світ утратив аркушу вагомість
Й розсипався, як мертва вже зоря.

Там тіні ходять на скляних протезах,
Рахують пульси світлових реклам,
Ми балансуємо на гострих лезах
Своїх амбіцій й неминучих драм.

Та ранок знову, попри ірреальність,
Розріже тьму, як хірургічний ніж,
І принесе у світ нову тональність —
Холодну, мов морозиво із тиш.

Там кожен крок — це вибух мікросхеми
У голові замерзлої зими,
Ми пишем світла золоті поеми,
Хоча не всі із нас… стали людьми.

07 серпня 2026 р.

Роки, мов гільзи на бруківці,
У довгій черзі з давніх днів,
Де вечір у густій наливці
Смакує спалені мости.

Там сонце — вицвіла печатка
На сірих обертах зими,
І починається спочатку
Все те, що загубили ми.

Слова від страху пацюками
Тікають з трюмів голови,
І невловимими руками
Примари тягнуться з трави.

А черга та не має краю,
Там час — розірваний баян,
І все це думку навіває:
Минуле… Ні. Це все — обман.

07 серпня 2026 р.

Осене, забери мене у свої сни,

Де з нею я в обіймах серед лісу.

Тримають небо високі ясени,

Серед пожовклих гілочок і хмизу.

У таємничих хащах лісових,

Птахи співають довгі серенади.

І вітер, що на мить затих,

Дарує золотисті променади.

В моєму серці осінь розцвіла

Багряно-жовтими стежинами.

І ніжність, що мені ти віддала,

Чарує душу ніжними перлинами.