Уже набридло воскресати,
То може залишити хрест?
І не тягти його на гору,
Зробити вже рішучий жест.

Навіщо безкінечні кола?
Де кожен крок — це пальці в кров.
Коли чекає вись прозора,
Й не можна все почати знов.

Хай ідоли стоять в пустелі,
Чекають дива від ікон.
Я крила розгорну зелені,
Зруйную свій старий закон.

Ну що ж, спасибі за спасіння,
Яке ніхто і не просив.
Сьогодні я — саме везіння,
Втечу від вигаданих снів.

Зніму вінець, що тисне скроні,
Порву застиглу суєту.
І вільним птахом із долоні
Впаду у синю висоту.

30 травня 2026 р.

Уже набридло воскресати,
То може залишити хрест?
І не тягти його на гору,
Зробити вже рішучий жест.

Навіщо безкінечні кола?
Де кожен крок — це пальці в кров.
Коли чекає вись прозора,
Й не можна все почати знов.

Хай ідоли стоять в пустелі,
Чекають дива від ікон.
Я крила розгорну зелені,
Зруйную свій старий закон.

Ну що ж, спасибі за спасіння,
Яке ніхто і не просив.
Сьогодні я — саме везіння,
Втечу від вигаданих снів.

Зніму вінець, що тисне скроні,
Порву застиглу суєту.
І вільним птахом, мов з долоні,
Впаду у синю висоту.

30 травня 2026 р.

Так вірила — що можна все спасти,
Перетерпіти, згладити кути.
Та перед прірвою із суму й гіркоти
Я зрозуміла: час мені піти.

Це не було хвилиною гордині,
Не мить образи і не ріки сліз.
Я берегла, що є в мені понині,
Щоб зупинити цю лавину криз.

Я рятувала свій ментальний спокій,
Своє ім’я, свій голос, свій причал.
Де кожен докір, мов розряд жорстокий,
По серцю й нервам тінню пробігав.

Пішла від тебе. Тихо і назавжди.
І не для того, щоб ти йшов услід —
Щоб відновитися і знов літати,
Та розтопити в серці з криці лід.

Пробач мені мою раптову силу,
Але себе я більше не віддам.
Я повертаю знов свої ж бо крила.
Іду в життя. Наперекір вітрам.

30 травня 2026 р.

Тонким дурманом огортає,
П'янкий удачі аромат.
В душі раптово розквітає,
Надій спокійний тихий сад.

Він пахне ранньою росою,
Промінням сонця на стіні.
М'якою мокрою травою
І спокоєм у глибині.

Цей дух веде через тумани,
Стирає тіні прикрих втрат,
Загоює колишні рани —
П'янкий удачі аромат…

30 травня 2026 р.

Сліпий туман січе нічні дороги,
Неспішно перехожий йде в пітьму.
І випадковість — натяк на тривоги,
Не знаючи ні звідки, ні чому.

Та кожен збіг — це виткане суцвіття,
Де нитку тче невидима рука.
Крізь лабіринти та глухі століття
Тече подій заплутана ріка.

Все ж випадковості — не випадкові,
Це Всесвіт посилає тихий знак:
Проллється дощ у краплі загадковій,
І хмари розійдуться просто так.

Мигтять вокзали, б’ють старі перони,
Шумлять дощі в розірваних плащах.
Купує він квиток — біжать вагони,
Вона ж — шукає свій забутий шлях.

Мільйон облич у дзеркалі перону,
Чужі розмови, кава на ходу.
Підкорені єдиному закону
Летять у ніч, долаючи біду.

Та випадковості — не випадкові,
Як підштовхнуть у плечі дві душі.
У погляді раптовім, випадковім
Затихнуть грози й проливні дощі.

Він просто озирнувся на хвилину,
Вона впустила парасольку з рук.
І Всесвіт уповільнив вмить лавину,
Спинивши часу нескінченний стук.

Був точний розрахунок у тумані,
І випадковість стала вже мостом.
Два імені, записані у каві,
Злилися в одне серце за столом.

30 травня 2026 р.