Я відчуваю погляд на собі,
Коли навколо галасливі люди,
У сірій та зажуреній юрбі
Твоє тепло мене знаходить всюди.
Ти завжди поруч, наче оберіг,
Твоя присутність — це моя основа.
Серед заплутаних земних доріг
Мене рятує погляд твій, не слово.
Він ніжно гріє крізь холодні дні,
Та проганяє сни мої тривожні.
І тепло й затишно стає мені,
Хоч ми з тобою просто перехожі.
29 травня 2026 р.
Кохання і сім'я… Все просто в Ісламі,
Де кожен має роль, що визначена Нами,
Все розписав Творець — бери і відтворюй,
Закони ці святі у серці закарбуй,
Нічого кращого у світі не знайти
І краще вигадати не зможеш ніколи ти.
Нафс. О цей нафс, що зв'язаний із нами,
Він у вогні палав задовго перед нами,
Та перед Богом так і не схилився
У власній гордості й пихатості лишився.
Чи не тому ми губимо розмову,
Чи не тому згасає щире слово?
Не хочемо ми вірити та слухать,
Істина серце наше не зворушить.
А замість миру — суперечки, чвари
Що душі застилають, наче хмари..
Бо нафс шепоче: *"Ти — понад усе"*
І нас у прірву егоїзму несе.
Він бачить ворога у кожному навколо
І розриває це сімейне, тепле коло
Та вихід є — упокорити гординю,
Вернути спокій у свою святиню.
Лиш через віру, крізь терпіння й спогад
Ми подолаємо цей внутрішній опір
І там, де нафс хотів посіяти руїну
Творець дарує кохання і родину
Раптом обірвалося все
Провода, поїзди, літаки
Землю від заука трясе
Замовкли у всіх язики..
Ми прагнемо до істини
Але боїмося прийняти її,
Ми прагнемо свободи
Але не хочемо взяти її.
Тиша. Нікого. Нічого
Лише перший трубний дзвін
Усе живе згине до одного
В попіл зітре світ цей він.
Сонце раптово зійде із заходу
Небо розверзнеться, як розплавлена мідь
Земля стане рівною, без жодного проходу
І все живе у ту мить вмре..
Ми знаємо, що далі буде
Ми знаємо, як в ад не піти,
Але чому від Раю тікають люди
Ми такі тупі? Чи диявол зміг нас заплутати?
Тиша. Все чекає свого часу,
У руках єдиного Творця Всесвіту
Він згадає кожну пісчинку, кожну прикрасу
І все, що таємно ти робив проти світу
А там — лише сморід, брехня та спокуса наживи…
Тиша. Планета вмерла вся,
Пролунає вдруге ріг-
І душа на хвилину вмерла..
І ми всі піднялися з доріг,
І всі заплакали, сльози терли.
«Боже, поверни мене на мить
Я істинно вірувати та каятися буду…
Тиша. Всі під спекою йдуть
Їх мільярди, а Творець всесильний
Сонце над самими головами палить у цю мить
І Суд іде страшний та невпинний.
Кожен свої гріхи на іншого скинути намагається
Але ніхто від Бога не сховається
Тиша. Тисячоліттями всі горять під сонце
У білій пустелі, де немає тіні.
Та чекають тієї миті,
Коли Бог покличе у Своєму велінні.
Страх такий, що матері дітей своїх кидають
Щоб свої гріхи затерти, щоб душі в аду не палали…
Крики, плач, стогін і мольба
Марно все, все вже не має значення
Бог є любов та спокій, де зникає журба
Але в покаранні Він суворий до призначення..
Тиша. Ніч. Холодильник гудить
Я задрімав на мить
Мій розум згадав,
Що День воскресіння настав…
Не зараз, не сьогодні
Можливо, не на моєму віці
Але його ніхто не відміняв
Пам'ятайте, та до Бога скоріше повертайте.
Любов, романтика, метелики в животі,
Ми самі вирішим проблеми світові.
Коли дітей у плани включали,
То вас, батьки, ми точно не питали.
А от коли питання постало з житлом —
Ґвалт! Рятуйте, помагайте всі гуртом!
Наш лозунг: «Сильні, незалежні, вільні!» —
Постукали вночі у ваші двері, ще стабільні.
Тож зустрічайте, рідні, на порозі,
Бо ж самі прожити ми тепер не в змозі.
Біс попутав, сцена уже знята,
Любов любов'ю, а життю потрібна хата.
Крок і погляд. Спалах. Струм.
Два життя — в один костюм.
Вона — світло від комети,
він — загублений в тенетах.
Він, як вектор, — прямо в ціль,
вона — море, шторм і сіль.
Разом — безлад і структура,
мов жива карикатура.
Він — залізо і канон,
вона — хаос, не закон.
Кожен крок — це мінне поле,
що веде обох по колу.
Хто вони? Фінал чи старт?
Гра в податливість чи гарт?
Він — як камінь, що чекає,
вона — річка, що тікає.
Час летить, несеться вік,
хто тут раб, а хто владик?
Він тримає її крила,
вона — тягне за вітрила.
Він — це сповідь, що мовчить,
вона — рана, що кричить.
Тінь і спалах. Звук і тиша.
Хтось із них цей простір пише.
Бій без правил, вічний рух —
Тут гартується їх дух.
29 травня 2026 р.
Крок і погляд. Спалах. Струм.
Два життя — в один костюм.
Вона — світло від комети,
він — загублений в тенетах.
Він, як вектор, — прямо в ціль,
вона — море, шторм і сіль.
Разом — безлад і структура,
мов жива карикатура.
Він — залізо і канон,
вона — хаос, не закон.
Кожен крок — це мінне поле,
що веде обох по колу.
Вони хто? Фінал чи старт?
Гра в податливість чи гарт?
Він — як камінь, що чекає,
вона — річка, що тікає.
Час летить, несеться вік,
хто тут раб, а хто владик?
Він тримає її крила,
вона — тягне за вітрила.
Він — це сповідь, що мовчить,
вона — рана, що кричить.
Тінь і спалах. Звук і тиша.
Хтось із них цей простір пише.
Бій без правил, вічний рух —
Тут гартується їх дух.
29 травня 2026 р.
Зникає ніч — на обрії світанок
вкриває землю світлом і теплом.
І день новий, немов легкий серпанок,
торкає вікна сонячним крилом.
Ще сплять сади у росах і тумані,
ще мріє місяць тихо в вишині,
та вже світліє простір поміж нами,
несе з собою день тобі й мені.
І все, що вчора душу обпікало,
поволі тане в вранішній імлі.
Бо ніч пішла — і темряви не стало,
дарує день нам світло на землі.
29 травня 2026 р.
Хай чує світ, що спить у теплих шатах,
Поки від вибухів здригається земля:
Тут у підвалах помирає мати,
Слізьми історію малює там дитя.
Тут чорний попіл замість білих квітів,
І замість площ — розстріляні серця.
Ми змушені у пеклі цьому жити,
Де звірства не знаходять вже кінця.
Побачить світ і Бучу й її попіл
і катування в тиші блокпостів,
Як серце рветься з різким криком навпіл,
Залишених вночі сиріт-домів.
Це не статистика у репортажах,
Це наша кров, що ллється на поля.
Наздожене їх неминуча кара
І не відмити їм свого гріха.
Іде цей крик крізь океани світу,
Через холодну кам’яну стіну.
Щоб пам’ятали: тут вмирають діти
За право жити й стріти знов весну.
29 травня 2026 р.
Коли приходить час і гаснуть звуки,
І тінь лягає на розмиту грань,
Ховаються тремтячі кволо руки
В полон порожніх, марних сподівань.
Приходить Смерть буденно, без вагання.
Там не коса, не морок, не імла.
Там дзеркало твого єства й палання —
Усього того, чим душа жила.
Вона вбирає все: твій біль і втому,
Твої гріхи і неспокійні сни,
Щоб повернути стомленим додому
Того, хто заблукав серед зими.
Їй в очі дивляться спокійно, прямо,
Без страху, без прокльонів, без благань.
Вона — остання невідкрита брама
На стику двох незвіданих світань.
29 травня 2026 р.
Коли руйнується твій звичний світ,
Зсипається остання позолота,
Згорає до коріння пустоцвіт,
Засмоктує із розпачу в болото.
І думаєш, що знову втратив шанс,
Хапаєшся за скалки і минуле,
Та у руках тримаєш лиш аванс
Ілюзій, що давно уже поснули.
Подеколи, щоб скинути ярмо,
Потрібно все віддати до останку.
Лиш в абсолютній тьмі ми ростемо,
Щоб врешті дочекатися світанку.
Порожні руки — це не знак біди,
Це тільки поштовх для нового кроку:
Потрібно крізь пустелю перейти,
Щоб віднайти душі своєї спокій.
Втрачати боляче, та це закон:
Звільняти простір для святої сили.
Коли летить у прірву давній трон,
Тоді у тебе виростають крила.
29 травня 2026 р.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
