Вітер виє, мов звір уночі,
Сіра тінь лягла на поріг.
Ходить тьмою й шукає ключі,
Той хто душу продав — не зберіг.
Слово чорне — тягуча смола,
Впало тихим прокляттям на дім.
Де колись любов розцвіла —
Тліє попіл, і їсть очі дим.
Бродить світом непрощений прах,
І вода не змиває гріха.
Лиш тягучий і виючий страх,
І пустеля навколо глуха.
Крізь століття лунає цей крик,
Що застряг у кривавій біді.
Хто піддався спокусі — вже зник,
Тінню ходить по мертвій воді.
28 травня 2026 р.
Вийду я на ганок,
Вишня біля хати.
Простягає гілля,
Наче дві руки.
Вкриті білим цвітом,
Як та наречена,
В червні будуть в неї,
Червоні синочки.
Ось поряд із нею,
Яблуня щаслива.
Щиро розкидала
Над двором гілки.
Чого б не щаслива,
Як той рік родила,
Досі гризуть сушку,
Маленькі діточки.
Осторонь в городі
Абрикос кремезний.
Весь він в непокої,
За холодні дні.
Не вродив, старече,
Цвіт весь погубився.
Холода навідались,
Як цвіли бруньки.
Груша посміхнулась
Не своєму горю,
Цвіт я розпускаю,
Як отцвітеш ти.
Я сусіде знаю,
Що тепло настане,
Коли добігають
Останні квітня дні.
Чорнослив вмостився
Біля вікна́ кухні.
Він радіє сонечку,
І теплу його.
Ласувати будуть,
Діти чорносливом.
Тільки обережно,
Осине там кубло.
А яка ж айва,
Запашна красуня.
Причаїлась осторонь,
Знай собі цвіте.
Наварю варення,
Запечу в духовці,
Ой яка ж то радість,
Скуштувати це.
Он поглянь, рядочками
Кущики шикуються.
Чорна та червона
Смородина росте.
А ще йошта, гуммі
Та наша калина,
Як без неї бути,
Хай рідна цвіте.
Та окремий говір
Про кущі малини.
Руки так і тягнуться
До ягідок легких.
Кисло-солодким соком,
Напнулися сердешні,
Так і виглядають,
Хто по них прийде.
Різнобарв’я саду,
На чотири сотки,
Стільки понасаджено,
Не злічити їх.
Лози винограду,
Білого та чорного,
І кизил червоний
І лимонник є.
Ще є гордість наша,
Наші іноземці.
Прижились сердешні,
Та живуть собі.
Ківі та гранати,
Інжир і зізіфус,
І хурма красунечка.
Гілки до землі.
Ось такий садочок,
Біля рідной хати.
Ось так годувала
Ріднесенька земля.
Ще азиміна канадська,
З мухами співала,
Бо вони для неї,
Як ота бджола.
Он рядочків з десять
Городини трохи,
Для салату звісно
Вирощував тут я.
Не журіться рідні,
Не засохніть з горя.
Я як тільки зможу,
Провідую вас я.
Оброблю рідненьких,
Наношу водички,
І згадаєм разом,
Той щасливий час.
Як земле співала,
Життя вирувало.
Всі були ми разом
Щастя йшло до нас.
24.04.2026
Грають хвилі біля моїх ніг,
Донести до мене щось хочуть.
З радістю я б їм допоміг,
Що вони мені напророчуть?
В моря даль утікає мій погляд,
Там, де сонце із хвилею грає,
Промінців золотиста зграя
Мені проблеском промовляє.
Утечу я з хвилею вдалину,
Позабуду про всі незгоди.
Берегу кину свою тугу,
Хай пісок поглине роки.
Я із хвилею в даль попливу,
По безмежних просторах моря.
В неба парус для себе візьму,
І не буде мені покоя.
Море ласкаве моє, я знаю…
Не завжди ти таким ось будеш.
Шторм — це також стихія твоя,
Коли гнів свій ти вмить пробудиш.
Ну то що ж? Такою буде доля,
То ласкава, то в катуваннях.
В бурях також є дика воля —
В них гублю я свої бажання.
І пройшовши цей довгий шлях,
Крізь шторми, і вітри, і роки,
Я знайду свій причал в берегах,
Де прибій омиватиме ноги.
У хатину свою я ввійду,
Штиль залишу собі в дарунок.
Тут я старість свою знайду,
Та прибій проспіває під ранок.
23.04.2026
Доторкнутись я до тебе хочу,
Та відчути міць твоїх плечей.
О, які вони широкі наче крила,
Я не зводю з них своїх очей.
Я притисну твої мужні груди,
Мов два пагорби вони стоять.
В них вся міць твоя, мій любий,
Я щаслива їх в руках тримать.
Я спущуся вниз по улоговині,
Де розсипались у два ряди,
Живота пружна мускулатура,
Як пишаєшся собою ти!
А під ними — таке велике щастя,
Що тримаю я у власній руці,
Так люблю його, прям до нестями,
Безперервно бавилась би залюбки.
Ну, а далі, те, що все тримає,
Ноги, мов ті стовбури.
Стегна, ікри, мов ті самураї
Можуть вдарити, а можуть і нести.
Ти мій щит, ти мій Геракл,
Вся твоя статура захисна,
У житті мене оберігає
Мій від неї розум несповна.
***
Пролетіло років двадцять п’ять, не більше,
А яка різниця нам тепер?
Куди ділись ті пружні сідниці?
Куди дівся твій невтомний звір?
Наробило пиво диво —
Ти розм’якнув, та щось полисів.
Ну звичайно, блиск на голові
Це теж так мило,
Хоч не впевнена, що ти цього хотів?
А яка ж тепер у нас прикраса!
Твій живіт не перестрибнути, не обійти
Притулитись я до тебе можу,
Тільки милий мій, із за спини.
На живіт натисниш — не дай Боже!
Полетять із низу в вирій «голубки»,
Полетять, а сморід нам залишать,
Чи я добра господиня? Як вважаєш ти?
Та все ж є у цьому всьому своє щастя,
В затінку на пляжі я лежу,
Твій Монблан, як та гора достатку,
Я очами все не охоплю.
Затишно мені тепер з тобою,
У тобі вмістився весь цей світ.
Тінню я твоєю вкриюсь, як габою,
Скільки залишилось нам тут літ.
14.04.26
Тривога, тривога і знову тривога
Війна у наш дім прийшла
Вже довго не відступає вона
Калічить, вбиває, та тривогами про себе нагадує.
Ми не забуваємо, що ти є
Ми не хотіли тебе знати!
Тебе привели під під'їзд чи під хату,
Та не хочуть назад забирати.
Всім байдуже, що ми вмираємо,
Наші діти сиротами стають,
Мільйони поламаних душ,
Та тих, кого вже не повернуть.
Бог все бачить,
Бог все згадає,
Бог потім запитає:
"Ти міг припинити, чому не зробив?"
Ми все переживемо,
Бо силу ми маємо.
Як Фенікс із попелу, встане наш дім!
Ми вистоїм, піднімемося, заколосимося,
І житиме правда та спокій у нім.
Ми розминулись в часі і в дорозі,
Десь на пероні спалених надій.
Я знову на знайомому порозі,
Але цей дім уже давно не мій.
Квитків нема, вокзали опустіли,
І поїзд наш пішов у небуття.
Шалено разом бути захотіли,
Та запізнилися з тобою на життя.
Тікали дні, мінялися адреси,
Чужі обійми гріли вечори.
Ми грали ролі, як старі актори
В чужій виставі не своєї гри.
І ось тепер — зустрілися раптово,
Коли на скронях перший сніг заліг.
І кожен подих наш та ніжне слово
Спадають пухом на холодний сніг.
Пробач за те, що час безжально линув,
Що не зуміли долю вберегти.
Я запізнився… Ти пройшла лиш тінню,
Яку крізь роки не зумів змести.
Тепер ми поруч, та між нами стіни
З прожитих літ, обов’язків, розлук.
І тільки осінь сипле на коліна
Прощальний дотик запізнілих рук…
28 травня 2026 р.
Він не бере до рук ні пензля, ні ножа,
Його майстерня — люди й вразлива душа.
Ущент розсиплеться упевненість на прах,
Коли зростить він у душі тягучий страх.
Він не лишає по собі брудних слідів,
Направить впевнено туди, куди хотів.
Вдягає маски, що пасують під момент.
Для нього люди — лиш потрібний інструмент.
Митець ілюзій, архітектор чужих дій.
Нав’яже легко казку із твоїх же мрій.
Як усвідомлення порве страхи і сни —
то ляльковод втрачає владу над людьми.
28 травня 2026 р
Коли тиша говорить без слів,
а мовчання — це заклик до дії,
у тяжкій тиші линяних снів
відчуваєш липку безнадію.
Це мовчання не крила, а кліть,
воно п’є твої вчинки, як воду.
А чекання горою висить,
давить плечі, мов брила із льоду.
Ненароджений крок занімів,
захлинувся у власній облозі.
Ти так довго і вперто терпів,
що лишився ні з чим на дорозі.
І спустошує душу до дна
Хмільний трунок — чекання-отрута.
Непроглядна й німа пустота
Замість дії — байдужістю скута.
Навзамін навкруги тане тлін,
і в очах — крижане безголосся.
Від нездійснених прагнень і змін
лиш затишшя гірке розлилося.
Все, що мало би стати життям,
задихнулось в німому полоні.
Розчинилося за небуттям,
як розсипаний сніг на долоні.
28 травня 2026 р.
Ми кажемо: «Зроблю це завтра»,
«Владнаю потім всі діла…»,
«Коли мине ця лихоманка»,
«Коли прийде тепла пора…».
Ховаємо свої бажання
У довгі скрині «до весни»,
Лишаючи на час той ранній
Найкращі, найсвітліші сни.
Купуємо красивий посуд,
Але ховаємо в сервант.
Шукаємо слушну нагоду
Та ідеальний варіант.
Вдягаєм звичне і сіреньке,
А шовк чекає на «колись».
І серце б'ється потихеньку
Й шепоче тихо: «Схаменись».
Бо «потім» — це підступна пастка,
В календарі його нема.
Там не цвіте щаслива казка,
Там тільки пустка і зима.
Життя — не спроба й не чернетка,
Його не вдасться обновить.
Бо сьогодення — це оздоба,
Яку не варто пропустить.
Пий із крихкої філіжанки,
Цілуй. Люби. Лети. Палай!
Не жди омріяного ранку —
Вже зараз жити починай.
27 травня 2026 р.
Ти місто — стоїш на Дніпрі,
І дивишся ворогу в очі.
І, як, колись Сталінград,
Спиняєш навалу щоночі.
Руйнуються стіни щодня,
Будинки стоять розбиті.
Кривава російська орда
Спливає кров’ю щомиті.
Вся сутність її, ось тут,
У ранах твоїх і руїнах.
Нам, вільним, не осягнуть:
Як звір проріс в поколіннях?
Ти скелей стоїш на Дніпрі,
І б’ються о тебе щоночі.
Підступні ворожі думки,
І звір відповза неохоче.
Ти б’єшся, Херсоне, щодня,
Тут гинуть хоробрі люди.
Тут слава гримить твоя,
І світ її чує всюди.
Ти місто — стоїш на Дніпрі,
Не зводиш із ворога зору.
Стоїш у загравах, в зорі,
Та вікна сиплються долу.
03.04.26 Війна
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
