Коли коні розтоптають поле,
І залізо на плугах блистітиме,
Коли люди-хлібороби
Віддадуть останні крихти дітям.
І їх спотворене лице,
І їх спрацьовані долоні,
І лиш життя їхнє, крихке,
Покине тіло не по волі.
Нині люди мов плуги
Копають землю, засівають ґрунт.
Ті самі спотворені тіла,
Працею із натруджених рук.
Та непокірний ґрунт, невтомна праця
По частинам забере твоє буття,
І люди мов плуги втечуть під ґрунт,
І разом з ними — ти і я.
Земля не втомлена журбою
Забере в обійми всіх:
Тих, хто працею змордований,
І тих, хто жити ще волів.<br>Мирон Наганович

Хрестик до хрестика
Моя вишиванка
День у день
З вечора і до ранку
Шиючи лиш зрозуміла
Червоне і чорне
То горе й любов
У житті нерозлучні
Чорная птаха
Немов пролетіла
Вишию білим
Білим по білому
Щоби ніколи
Душа не боліла<br>Олександр Протас

Прямо вранці
Після кави
Я у дзеркальця
Спитала
Слухай, мучають
Мене страхи
От що ти мені скажи
Може є в мені гріхи ?
Посопіло, побурчало
І сказало через мить
Ні, нема
Можеш знову
Йти грішить
Тільки вже на так,
Як позавчора
Будь поважна
Й гонорова
Як-не-як
А ти сеньйора<br>Олександр Протас

Ти знаєш про щастя в квітучім раю?
Ти задихався в обіймах пекельних?
Ти радість не бачиш в обличчя свою, –
Лиш сіру картину в відтінках пастельних.

Життя змалювало старе полотно,
Що знає Закони нового мольберта,
Та ти не зважай, пиши, – все одно:
Стара вже картина, то й доля потерта

Ні, не кричи, малюй план життя!
Можливо внесем корективи?
Не кидай же пензля, незграбне дитя!
Бо долю залишиш без перспективи

То що? не виходить? Картина сумна?
Тьмяніють яскраві моменти?
На щастя ти віриш і прийде весна
Та віра додасть тобі сили не вмерти…

Контури дано, картина почата
Людино із пензлем в руках!
Ти мусиш ретельно її написати,
Плануючи кожен відтінок в думках.

Просохли вже фарби, картина на сміх
У тих же пастельних відтінках,
Ти розчарований трохи, художнику мій?
Сутність життя – мов картина, в сутінках<br>Катерина Заєць

Я — дрон ударний; В полювання
Останнє вирушив своє
Стріла прогресу срібнотканна:
Опанувавший виграє

Індиферентний смерті вісник
Я саранча пекучих днів
Воєнний скарб, чотирилисник
Повітряний друг соколів

Я — верховенства посланець
Галюсь оголосити світу
Свій гімн: спізнілому — кінець
Відкривачу — лаврову віту<br>Könugård

Вітер віє вздовж узбіччя,
Десь за полем квітне гай,
Крізь моря, ліси і гори,
Обіймає рідний край.
І в обіймах тихо стисне,
І до серця пригорне,
Це тепло, живе і чисте,
Він навічно збереже.
Уяви, яка то сила –
Бути стійким попри все,
І до власних світлих цілей,
Йти, не схиляючись ніде.
Головне – живи, як хочеш,
Бо життя у нас одне,
І ти знаєш, що у серці,
Мрія твоя ще живе.
Проживи усі моменти,
Пропусти крізь сльози біль,
Дай душі ковтнути волю,
І зірвати кайдани.
Суть була не в тому, щоби
До кінця себе звести,
Просто будь неначе вітер –
Сміло шлях свій проклади.<br>Дарʼя Звозіль

Так, я видалилася з групи
І більше вам не напишу.
Я не зайду в мережу,
«Як справи?» більше не скажу.
Не додавайте, бо я вийду,
Не дзвоніть, бо я не відповім.
Не пишіть, бо видалила переписки,
Не стійте, бо ви давно пішли.

«Що робите?» ніхто вже не побачить,
І не чекайте – я більше не пишу.
Я буду вас блокувати
І сповіщення не увімкну.
Колись було це так важливо,
Але зараз навіть не гримить.
Ми пройшли через цей шторм,
Та вже не буде, як було колись.

Не додавайте, бо я вийду,
Не дзвоніть, бо я не відповім.
Не пишіть, бо видалила переписки,
Не стійте, бо ви давно пішли.<br>Адаменко Валерія

В самому серці Закарпаття,
Кипить життя немов багаття,
Розташувалось там мов пава,
Красиве місто це: Іршава.

Через місто мов та стрічка,
Тече тихенько гарна річка.
І мальовнича наче мавка,
Любима річка ця: Іршавка.

В центрі міста поміж верб,
Є старий міст, і він же герб,
Незламні міцності дуги,
Що з’єднав два береги.

Іршава з радістю й теплом,
Вас зустріне всіх разом,
Наповнить враження красою,
Закарпатською весною!

Вам запам’ятається на все,
Як в місті Сакура цвіте.
Місто-парк, й ріка яскрава,
Неймовірне місто це: Іршава!
<br>Ігор Лівак