Пішло літо з пустими руками,
Сумом осінь поглянула вслід,
Теж пішла берегами, полями
До своїх уже братись робіт.
І фарбує, рум'янить, і сіє,
І дощем поливає услід,
І туманом, і вітром керує,
Всі таланти пускає у хід.
У садках пахнуть яблука спілі,
І калина так пишна уся,
І десь квіти уже перецвілі…
На любителя вся ця краса.
20.08.2026.
Ганна Зубко
Я ще мрію зозулю почути
У далекому тому селі,
І до верб в береги зазирнути,
Як співатимуть солов'ї.
Білизно́ю садків любуватись,
Поміж трав ще косою пройтись,
Поможи мені, Божая Мати,
Повернути на мить те колись.
І грозу ту почути, і хвилі,
Хоча в пам'яті плескіт той є,
Павутину збирати на схилі,
Коли осінь у тра́ви вплете.
Водоспад іще мрію почути,
І місток повз млина перейти,
На піску сухім ноги розути
Й серед зілля водою брести́.
Голос гаю теж мрію почути,
Із струмка зачерпнути води,
Там найдовше хотіла б побути,
Щоб вслуха́тись в птахів голоси.
Я ще мрію… Надіюся… Встигну…
20.08.2026.
Ганна Зубко
Я ще мрію зозулю почути
У далекому тому селі,
І до верб в береги зазирнути,
Як співатимуть солов'ї.
Білизно́ю садків любуватись,
Поміж трав ще косою пройтись,
Поможи мені, Божая Мати,
Повернутись на мить в те колись.
І грозу ту почути, і хвилі,
Хоча в пам'яті плескіт той є,
Павутину збирати на схилі,
Коли осінь у тра́ви вплете.
Водоспад іще мрію почути,
І місток повз млина перейти,
На піску сухім ноги розути
Й серед зілля водою брести́.
Голос гаю теж мрію почути,
Із струмка зачерпнути води,
Там найдовше воліла б побути,
Щоб вслуха́тись в птахів голоси.
Я ще мрію… Надіюся… Встигну…
20.08.2026.
Ганна Зубко
Про своє сперечались сороки,
Вітер далі, вслухаючись, ніс,
В береги по оби́два бо́ки,
Очерет де кущами ріс.
Й де вінками плели́ся верби,
І у піні лежав пісок,
Та за мить уже вітер впертий
Повертався до тих соро́к.
19.08.2026.
Ганна Зубко
Поскрипував ясен побіля дороги,
І втома вечірня тулилась воріт,
Втомилися й руки, і очі, і ноги,
Що мають немало прожитих вже літ.
Не віриш у старість, поки́ не відчуєш
Кволість у тілі та шаркання ніг,
І планів ніяких уже не будуєш,
Коли зависоким здається поріг.
Коли вона встигла?..
Хіба це зі мною?..
Чого причепилась?..
Як з нею іти?..
Вся майже позаду дорога лишилась,
Але завжди поряд тривожні думки́.
19.08.2026.
Ганна Зубко
Все купаються росами ранки,
Все роздарює сонце тепло,
Та не будять уже світанки,
Як будили колись село.
Коли річка в тумані спа́ла,
І дрімав поміж верб ще сон —
Скрізь до праці сім'я вставала,
Бо такий у селі закон.
Утомлялися руки й ноги,
Спрага мучила… все пройшло,
І стежки́, і всі ті дороги,
Що встеляли усе село.
Річка й тут, і близько, і дзво́ни
До вікна доліта́ють, бува,
Та в світанків не ті розмови,
Не встеляє асфальт трава.
19.08.2026.
Ганна Зубко
Коли стане сумно – поклич на розмову…
Поклич себе! Так-так – себе! А не когось.
Якщо не стане близьких твоїх навколо,
Чи зможе вислухати щиро, інший хтось?
Бо інші – як усі, наділи маски навісні –
Смакують ролі акторського мистецтва.
Створивши собі грим, пройшовши Рим –
Не віднайдуть ключі, до твого серця…
Я вкинула всю сіль у темний глек,
де мляво плавали розмиті зорі,
Час уповільнив свій тривожний біг,
застиг в нічному, дивному фарфорі.
Там проростали нитки кришталю,
в’язали вузликом важкі сувої.
Я ще ретельно жаль свій досолю,
щоб він застиг у мовчазнім покої.
Там фосфор розчинявся без слідів,
і місяць пив крізь вінця білу піну.
Там кожен спогад фарфором твердів,
вплітаючись у глиняну ліпнину.
Заснуло небо в глибині води,
Лежить на дні, жалі солоні душить.
Лишились тільки мінеральні сни,
де більш ніщо вже серце не зворушить.
21 серпня 2026 р.
Впіймавши тишу за крило на склі,
Коли нічні сковзкі бетонні вежі
Заснули в попелі, в густій смолі,
Я розтягнула вутлі її межі.
Вона була як ртуть, як мокрий лис,
Що дихав м’ятою в мої долоні.
Її хребет під пальцями провис,
Застиг вогнями на німім пероні.
Я вкинула трофей у темний глек,
Де мляво плавали розмиті зорі —
Не знала крику, впала ніби в склеп,
І зріла зсередини, наче корінь.
Тепер вона — мій здичавілий гість,
Що п’є із погляду гарячу втому,
І точить часу затверділу вісь,
Не розкриваючи себе нікому.
21 серпня 2026 р.
Невже я зникну? Світ закриє очі?
Вже не почую галасу пташок?
І сон крутити перестануть ночі,
І стихне світ нечитаних книжок…
Невже мій попіл стане просто клеєм
Для вже розтрощених скляних розмов?
І час ковтне мене м'яким єлеєм,
Перетиратиме кістки знову і знов…
Застигне сріблом ртуті на підлозі,
Колишній мій задиристий запал.
І вже чужі обличчя на дорозі
П'є амальгама мовчазних дзеркал.
Де космос важко дихає ротами,
Ніч крутить мій останній тихий сон.
Розсиплюся у пил попід ногами,
Вросту залізом у німий бетон.
Ні! Стану шепотом старого бруку,
І тихим відблиском на мокрім склі.
Ще втішу чиюсь втомлену днем руку,
Лишившись світлом на нічній землі.
21 серпня 2026 р.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
