Годинник ріже вечір без ножів,
Цілує осінь холодом у скроні.
А в кулаці — лише замерзлий гнів
І попіл, що зостався на долоні.

Ми так ретельно пестили свій страх,
Своє скляне, тонке, вельможне его,
Що не помітили, як на мостах
Дощ змив сліди останнього ковчегу.

І тане звук, і гаснуть маяки,
Які колись світили нам під ноги.
Тепер між нами — вирвані роки
І глухота асфальтної дороги.

Вокзал порожній. Рейки у піску.
Нема квитків на поїзди минулі,
І цей полинний присмак на льоту —
Ціна за кулі, що вже промайнули.

20 серпня 2026 р.

Буря кипить в порцеляні, крізь запахи кави,
Кришаться чорні масні тектонічні пласти.
Крапля, що пальці пече аж до болю, мов лава,
Палить мости, які я не встигаю звести.

Шторм пахне терпким медово-гречаним полином,
В піні його закипають полярні сніги.
Час перестав бути тихим сповільненим плином —
Б’ється об гострі, скляні крижані береги.

Різко змиває цунамі ілюзій фактуру,
І залишає густий і гіркий абсолют.
Спалах і струм, що виламують архітектуру,
Раптом у серці пускають нестримний салют.

П’ю оцей хаос, затиснутий в межах фарфору,
Сковтую гнів, наче зорі, що впали на дно,
Струси земні, що підносять свідомість угору.
І розчиняюсь, мов темне й палке полотно.

20 серпня 2026 р.

Обіймаю очима, що бачу,
Не втомився мій погляд ще, ні,
І хатину навпроти, як дачу,
І хмарини, що виснуть хмурні.

Обіймаю квітник і садочок,
І фігурки усі ті чудні́,
І алеї між ті́ней шматочок,
Виноградні де в'ються кущі.

Обіймає ще погляд машини,
Й недалекі фігури людські́,
Йде-крадеться позаду дитини,
Щоб не впала на ті камінці.

Не побила, не дай Бог, колінця,
Хоча поряд дорослий іде…
Свої била колись до мізинця,
Там, де камінь, чебрець де росте.

17.08.2026.
Ганна Зубко

Світ раптом вицвів, як старий екран,
Де замість фільму — сіра пелена.
Розвіявся із сподівань туман,
Лишилась тільки тиша крижана.

З ілюзій вже осипався фасад,
Зів’яли квіти в горщиках скляних.
І внутрішній, колись яскравий сад,
Тепер — склад меблів, ламаних, чужих.

Слова котились, наче доміно,
Та жодне не звело нові мости.
Усе, що сяяло немов кіно,
Вкриває пил та попелу пласти.

В польоті мрій заклякнув льодом птах —
Там кожен контур виявився склом.
Душа застрягла в сірих поверхах,
Притиснута до стін важким крилом.

Ліхтар плює лимонним світлом в бруд,
І небо схоже на старий брезент.
Ілюзій крижаний і тихий суд
Розчаруванню присудив патент.

Розсипались… І не болить ніде.
Лиш пальці пахнуть крейдою й вином.
Ніхто по цій дорозі не піде,
Завіса впала ангельським крилом.

19 серпня 2026 р.

Як злили мрію в раковину ночі,
Вона пішла по трубах, мов бензин.
Тепер палають пластикові очі,
І серце, як порожній магазин.

Вона цвіла, як кактус з порцеляни,
І пахла струмом, нафтою, вогнем.
Тепер потрощені скляні мембрани,
У рани влитий липкий штучний джем.

Замість ідей лиш гуща в чашці кави,
Іржавий цвях у спогадах стирчить.
Минуле заховало галас гави,
Й за спокоєм у черзі з тиш стоїть.

А мрію — в брухт, як поржавілий катер,
Що мав летіти в космос крізь туман.
І внутрішній глухонімий фарватер
Забув свій головний меридіан.

Тепер лиш голі меблі у кімнаті,
Нудьга на стінах пилом проросла.
А мрія спить, закутана у ваті,
Її асфальтом осінь залила.

19 серпня 2026 р.

Гординя пахне димом і вапном,
Вона будує стіни — не мости.
Страх тулиться за блимаючим склом,
Розсипалися в пікселі листи.

Підносили своє уявне «я»,
За золото з фольги вважали бронь.
А повз ішла нестримана весна,
Та душі не торкнула — згас вогонь.

Тепер у серці лиш полинний щем
І довга тінь від непрожитих днів.
Не вирушили разом під дощем,
І розійшлись на відстані років.

19 серпня 2026 р.

Гординя пахне димом і вапном,
Вона будує стіни — не мости.
Страх тулиться за блимаючим склом,
Розсипалися в пікселі листи.

Підносили своє уявне «я»,
За золото вважали з фольги бронь.
А повз ішла нестримана весна,
Та душі не торкнула — згас вогонь.

Тепер у серці лиш полинний щем
І довга тінь від непрожитих днів.
Не вирушили разом під дощем,
І розійшлись на відстані років.

19 серпня 2026 р.