Нам Перемога дасть лиш смак полину —
Не меду смак, не тріумфальний спів,
А гіркоту, що випекла людину,
І вирви на дорогах наших днів.

Вона прийде не в золотій короні —
В бронежилеті, змоклім під дощем,
Присяде на розтрощенім пероні,
Відроджена і спаяна вогнем.

І принесе нам Перемога смак полину —
Не меду смак, не тріумфальний спів.
Перепочине, випрямивши спину.
І зацвіте іржа поміж снігів…

03 серпня 2026 р.

Вона колише тишу, як дитину.
В її тремких руках тріпочуть дні.
Долоні спрагло тягнуться до сина,
Який біжить до неї уві сні.

А чашка — незавершена розмова,
Застигла кава, зачерствілий хліб.
Був син — залишилося тільки слово,
І тиша береже цей рідний слід.

В дворі колише вітер її пам’ять:
Гойдає гойдалку і висохлу траву.
Здається — син ось-ось із хати вийде,
І скаже тихо: «Мамо, я живу…»

Та світ мовчить, і тьмі нема зупину.
Земля карбує й пам’ятає крок.
Вона ж колише тишу, як дитину…
І виглядає сина. Де?.. Синок…

02 серпня 2026 р.

Вона колише тишу, як дитину.
В її тремких руках тріпочуть дні.
Долоні спрагло тягнуться до сина,
Який біжить до неї уві сні.

А чашка — незавершена розмова,
Застигла кава, зачерствілий хліб.
Був син — залишилося лише слово,
І тиша береже цей рідний слід.

В дворі колише вітер її пам’ять:
Гойдає гойдалку і висохлу траву.
Здається — син ось-ось із хати вийде,
І скаже тихо: «Мамо, я живу…»

Та світ мовчить, і тьмі нема зупину.
Земля карбує й пам’ятає крок.
Вона ж колише тишу, як дитину…
І виглядає сина. Де?.. Синок…

02 серпня 2026 р.

Закляк в повітрі металевий звук,
Смертельна ніч несе жаху лавину,
У голові лунає серця стук,
Від страху в роті гіркота полину.

Сирена ріже тишу, мов ножем,
У небі місяць блідне від тривоги.
І кожен крок здається вже чужим,
Світ перевернутий забув дороги.

Тремтять і деренчать крихкі шибки,
Від натиску нестриманої сили,
Тріщить безумний простір навкруги.
Повітря виє, мов встають могили.

І вибухи… А потім тишина,
Яка кричить — перетинки розбила.
Та навіть ніч не вічна й не німа —
Світанок. День. Сирена знов завила…

01 серпня 2026 р.

Закляк в повітрі гострий, мертвий звук,
Смертельна ніч несе жаху лавину,
У голові лунає серця стук,
Від страху в роті гіркота полину.

Сирена ріже тишу, мов ножем,
У небі місяць блідне від тривоги.
І кожен крок здається вже чужим,
Світ перевернутий забув дороги.

Тремтять і деренчать крихкі шибки,
Від натиску нестриманої сили,
Тріщить безумний простір навкруги.
Повітря виє, мов встають могили.

І вибухи… А потім тишина,
Яка кричить — перетинки розбила.
Та навіть ніч не вічна й не німа —
Світанок. День. Сирена знов завила…

01 серпня 2026 р.

На бетонній стіні ваші очі живі,
Гордо дивляться знов з любов’ю.
Наші рідні сини, що в бою полягли,
Заплатили за нас своєю кров’ю.

На бетонній стіні ви муралом лягли,
В нашу пам’ять навічно, до болю.
Щоб серця поколінь назавжди зберегли,
Вічний подвиг та омріяну волю.

Пробігає життя, пролітають роки,
Всі спішать із своїми турботами.
Погляд знов зачепився за усмішку німу,
І застигне тут хтось із скорботою.

Хтось проходить повз вас, уповільнивши крок,
Хтось залишить квіти під стінами.
Нам судився важкий і кривавий урок,
Ми ж блукаємо у спогадах тінями.

Ваші очі ясні, наче цвіт по весні,
Нагадають нам знов про минуле.
Щоб ми все зберегли, за що ви полягли,
І нащадки про вас не забули.

На бетонній стіні, ваші очі живі —
Символ сили, відваги, надії.
Наші рідні сини, ви в бою полягли,
Щоб здійснились омріяні мрії.
18.07.2026

Світ розітнуло. Ми тепер — як скло,
Яке залізо вибило із вікон.
Нас у чужі країни занесло,
Де кожен ранок — вже не пахне хлібом.

Лиш сонця скалки гострі в вітражах
Нагадують світ рідного нам дому.
Хтось у берлінських пабах глушить страх,
А хтось несе в собі незриму втому.

Ми розчинились в синтаксисі мов,
Які для нас — нові і не по зросту.
Там, де колись текла гаряча кров,
Тепер лишився тільки білий фосфор.

Париж і Прага з нами п’ють цей біль,
Вітражні скалки мечуться по мапі,
Живе у нас в очах донецька сіль,
Вростаємо у чужину по краплі.

Уламки будять світ. Б’ють у набат
Вітражні скалки, викинуті з пекла.
Історія вже відкусила шмат,
Залишила автограф… биті стекла…

28 липня 2026 р.

І буде пахнути полином перемога —
Не димом, не тріумфом, не вином.
Вона прийде, як зранена дорога,
Що зазирає втомлено в вікно.

Час забинтує небо синім шовком,
Прошиє хмари нитками дощів.
Цей день застигне нерозкритим згортком
Серед залізних, спалених кущів.

Ми будемо мовчати, наче стіни,
Очима гладити холодну вись.
І тиша упаде нам на коліна,
Яку з горнила вирвали, б'ючись.

26 липня 2026 р.

-Де ти сину?
-Мамо я не знаю.
-Чому ти синку зі-мною не в раю?
-Мені спекотно, мене тут мамо жарять.
В чорні смолі, мамо, я сиджу.

-Казала тобі сину-не іди ти воювати.
На братський народ, за нашу клятую русню.
Тебе із неба, сльозами буду поливати.
Може хоч трохи, багаття затушу.

-Сюди мамо, сльози не доходять.
Тут і вітру, мамочко нема.
Тут лише криками, голосно говорять.
Щоб скоріше здох, той клятий сатана.

Лише на нього, тут усі чекають,
Щоб скоріше, він сюди прийшов.
Всі кістки йому тут переламають,
Розіб'ють морду великим кірпічом.

-А тут сину Українські ті солдати,
Що стояли до останнього в бою.
Їхній дух ніколи не зламати.
Вони ще й на пекло, сину, нападуть.

Ночами я все ще, мила,
Обвуглену бачу землю,
І наче душа безкрила,
В обіймах ходить зі смертю.

Я бачу згоріле дерево,
Поля, що навіки спустошені.
Я наче продав задешево,
Міста, що артою розтрощені.

Я наче продав за спокій свій,
Братів, що в посадках залишились.
Вони забувають голос мій,
І в тому, що роблять, зневірились.

Я все ще ночами з острахом,
Вслухаюся в тишу лукаву,
І гуркіт дверей — вибухом,
І тепла кімната — зрадою.

Той мир, що в тилу, — огидою,
Жахає мене спокоєм.
Щоночі ходжу сновидою,
І тих, кого втратив, пригадую…

2026 рік