Обійми мене, друже, і дай закурити,
Ти ж і сам помічаєш, як руки тремтять.
У полоні, де землю так важко любити,
Я не раз про життя почав забувать.

Обійми ти мене, дай відчути обійми,
Не повіриш, для мене це як благодать.
Не холодний бетон на підлозі та прокляті нари,
Не звірячий оскал охорони й із уст: "«…твою мать".

Дай вдихну я повітря на повнії груди,
Роздивлюсь навкруги — це ж рідна земля!
Заради неї в полоні я мав все стерпіти,
Заради неї трималася доля моя.

Я скалічений тілом, та цілий я духом,
Я скалічений часом, та воля жива.
День і ніч у полоні ходили ми цугом,
День і ніч біля вікон ти на мене ждала.

Обійми мене, друже, і дай закурити,
Дим не ріже очей, і не ллється сльоза,
Я собі посміхаюсь, щоб просто радіти,
То лиш щастя блищить на очах як роса.
06.06.2026

На ковадлі ночей розриваються темрява й тиша,
Із горнила вогонь виливає на хмари багрянець.
У холодних окопах злий вітер свій епос напише,
І танцює на сталі кривавий, запеклий рум’янець.

Я затисну у жмені гаряче, мов лава, коріння,
Де прадавні ліси пам’ятають ходу громовиці.
Крізь заржавлений час і глухе, стоголосе каміння
Пробивається світло живої, стрімкої криниці.

Не зламати хребта, що утворений болем і гартом,
Коли кришаться кремені й сиплеться попіл на плечі.
Стоїмо ми живі на скляній і крихкій нічній варті,
Де у тьмі бліндажів — смерть смакує їх душі… їх речі.

Хай лютує зима і металом у груди стріляє,
Але серце тримає цей берег, мов якір залізний.
Над розірваним світом досвітня зоря догорає.
Гарт… Ковадло і смерть. Кров… і крик — непокорений, грізний.

11 червня 2026 р.

Маленькі тіні у холодних залах,
Де тиша б’є у стіни, мов прибій.
Їм мами колискових не співали —
Їх заколисував кривавий бій.

Дитячі очі просять допомоги,
Вміщають біль — дорослим не піднять.
А їхні чорні ночі — це тривоги,
Де шепіт й шелест в розпачі кричать.

Розносить вітер їхні схлипи й стогін.
І рвуться в небо душі-журавлі.
У серці — лиш війна й застиглий попіл.
Осиротілі сонечка землі…

Там, де колись росла вишнева гілка,
Тепер стирчить обвуглений каркас.
І плаче в темряві дитяча скрипка
Про тих, кого забрав цей лютий час.

У погляді дитячому, крізь сльози,
Знов посмішка засяє крізь пітьму.
Як зникнуть вибухи, війна й загрози,
Коли любов шепне: «Я обійму».

10 червня 2026 р.

Олешки
Місто, де родився я,
Місто, де земля цвіла.
Місто, де цвіли думки,
Місто, де любили ми.
Херсон
Місто на краю Дніпра,
Місто, де навчався я.
Місто, де любов зійшла,
Місто, де дорослим став я.
Доля
Там, на березі сивого Дніпра,
Два міста і моя доля одна.
Як розділити любов живу?
Як разом побачити одну весну?

Доля зведена мостом,
Де життя било ключем.
Та ось настала пора —
Ворог прийшов і війна прийшла.

Два міста у великої ріки,
Так близькі і так далекі.
Впав міст і застогнала вода,
В море з собою життя понесла.

Два міста, як одна рідня,
Ворогами стали, палаючи щодня.
В лещатах чужої волі й марних надій,
Як два брати чужих завій.

І як мені бути, обох любити?
Як ворога мого серцем убити?
Місто дитинства і місто мрії,
Ви дві мої рани і дві надії.

Хай біль мій впаде на ворогів,
Сльозою омиє твої береги.
І змиє навіки чужую мету,
Я миру для вас обох хочу.
01.06.2026

Херсону
Місто, яке не може вмерти,
Місто, яке повинно жити.
Місто, що встоїть від смерті,
Місто де плачуть діти.

Де світло і тьма зійшлися в двобою,
Де асфальт щодня умивається кров’ю.
Де тьма розважається, як на сафарі,
Де смерть та безумство гуляють в парі.

Зійшлися в двобої воля і морок,
Тут в кожній стіні засів осколок.
Місто напружує свої груди,
Місто знає, тут його люди.

Місто, ти стало містом героїв,
В ярмі окупанта не знало спокою.
Тебе визволяли — ти сонця торкнулось,
Та ворог проклятий не схаменувся.

Скелею стоїш на березі річки,
Грудьми захищаєш життя споконвічне.
З тобою разом твої всі люди,
Місто-герой таким має бути.

Ми б’ємось за тебе, бо ти наша сила,
Ми гинем за тебе, бо ти серцю миле.
Місто, як скеля на березі річки,
Стояти тобі із нами навічно.
31.05.2026

Кочове плем'я російської біди,
Б'є копитом смерті там, де живі ми.
Залишивши землю, де попіл і зола,
Розповзлася світом голодна орда.

Випалені степи, отруєна вода,
Сморід стоїть усюди, де пройшла вона.
Гість прийшов непроханий туди, де все цвіло,
Гість зневажений, зі сходу — як завжди було.

Рать стала стіною за землі свої,
Не пропустимо далі полчища орди.
Ми не раз рятували Європу від біди,
Ви схиліть голови там, де пали ми.

Час летить сотнями вперед і вперед,
Тільки хан московський цього не збагне.
Шле до сусідів військо тупих дикарів,
Їхні кістки біліють на землі моїй.

Рветься, рветься, рветься на зе́млі орда,
Все їм не йметься, де доля розцвіла.
Як в тайзі зачують вільні вітри,
Знов підіймуть бурю чорної хуги.

Як же ненависна їм воля-судьба,
Як звикли жити під рукою царя.
Лиш повів він бровою, впали всі кругом,
І шліфують лобами кривавий царський трон.

Зі сивих давен, вільний степ з тайгою,
Міряється силою і зі своєю долею.
Б'ється воля роду і рідної землі,
Від прийшлого зброду за цінності свої.
31.06.2026

Втрачаєм те, що втратили давно вже,
І серце пропускає раптом мить.
Пізнали те, чого й не знали б, мабуть,
Якби цей ворог не прийшов нас вбить.

Уже в руїнах все навколо спить,
І погляду ніде вже зачепитись.
А небо кожен день від бомб вищить,
Снаряди, дрони — нині наші птиці.

І в соцмережах, наче у кіно,
Ти раптом рідну вулицю побачиш,
І розумієш: як би не було,
росію цю ти серцем не пробачиш.

І знову пропустив ти той удар,
Який у грудях став тепер немилим.
Уже немає чому вмирати там,
Усе зруйноване, усе покрилось пилом.

Свій рідний дім з польоту не впізнать —
Тут все живе у землю вбито й стерто.
І я стомився заново втрачать
Те, що давно вже вщент розбито.

Але під час наступного прильоту
В грудях затихне серця стук.
І є лише два наслідки двобою:
Або вони, або ми будем тут.

22.05.2026

Війна страшна, а треба жити,
Хоч інколи від болю хочеш вити.
І знову вибух сколихнув все місто,
Де вчора ще звучало щастя чисте.

Війна страшна, а треба жити,
Крізь сльози новий день зустріти.
Збирати світло серед темноти,
І попри все вперед іти.

Війна страшна, а треба жити,
Ближнього свого любити.
Надію берегти в душі крилату,
І миру в Бога повсякчас благати.

02.06.2026, Благовіщенська

Місто, якого нема,
Тільки ім’я на карті.
Пострілу слід і пітьма,
Місячний кратер на старті.
Тіні ніде не знайти,
Все тут лежить у руїнах.
Голі стирчать стовбури,
Вітер їх мине невпинно.
Вулиць стрічки — врізнобіч,
Друзки колишніх названь.
Який тепер з них запит,
Де пустка замість знань?
Всюду лиш дим і пил,
Всюду лиш попіл і стогони.
Хіба ж він у Бога просив
Влаштувати собі похорони?
Місто було — і забулось,
Чорне трапилось диво.
Цей фокус пітьми і зла
Я не забуду, прикро.
Місто лишилось на карті,
В душах зоставило слід.
В хмільному війни азарті
Людям там місця ніт.
04.05.26.

Між небом і землею,
Між світлом і пітьмою.
Навіщо це знущання,
Над самим собою?

Життя, як у бляшанці,
В одному й тому колі.
Не краще знайти сили,
І вирватись на волю?

Радіють, як ті діти,
Шматку чужого хліба.
Куди ж поділась гордість?
Куди ж поділась сила?

Так, звісно, виживання.
Так, звісно у себе вдома.
Невже таке бажання?
Невже не з’їла втома?

У колі малої мрії,
Де лиш прості бажання.
Сьогодні я вціліла,
На завтра сподівання.

О, люди ж, мої люди!
Нащо таке знущання?
Знущаються не́люди,
Та ще ваше бажання.

Здійміться над хмариною,
Покиньте непутяще.
Ми вас усіх тут любимо,
Не киньте свого щастя.
04.05.2026