Земля кричить під чорними хрестами,
Дощ не змиває злочини страшні.
Час не зітре — ні зараз, ні віками,
Нелюдські звірства клятої русні.

Був Маріуполь — ніби рване серце,
І Буча — жах, траншеї, трупи, лід.
Оленівка — обвуглений концтабір,
Спланованого пекла чорний слід.

Могили свіжі в парках, при дорогах,
А вздовж стирчать скелети із машин.
Руїни, скло і плями на порогах,
В повітрі чад — густий, гіркий полин.

Поховані в траншеях біль і правда,
А у підвалах — крики самоти.
Це буде жити в пам’яті і завтра…
І крізь століття та чужі світи.

Це не зникає в часі і в мовчанні,
Не розчиняється у сірій млі.
Живе в серцях — як вирок і як рана,
Що проростає в пам’яті землі.

16 липня 2026 р.

Це місто, що живе. Ще зберігає спокій
І видимість пристойного буття.
Неспішно люди йдуть по вулиці широкій
Асфальтами стираючи взуття.

Величний банер привернув мою увагу:
"Місто-герой" – написано на нім.
Червоний зміст на чорнім фоні – противага
Ворожим КАБам, що по місту б'ють оцім.

Тут звуки вибухів, стрільби – звичайна справа,
Щоденна й монотонна, як рідня:
На місто Суми вже напнута балаклава,
Й на банері той напис – не брехня.

Цей біль не має дна. Він палить груди.
Там пустка замість серця запеклась.
Стоїть одна. Застигла серед люду.
І в небо — крик, мов дамба прорвалась:

— Будь проклята війна й криваві руки,
Що цілили у сонечко моє!
Нехай моя біда й сльоза розпуки
Караючим вогнем на них впаде!

Упала тиша… Десь пропала сила,
Лиш шепіт палить висохлі вуста:
— Господь, даруй йому небесні крила
І благодать пошли. Ради Хреста,

Прийми до себе. Хай там не стріляють
І рани не болять. Будь поруч з ним.
Мої долоні вже не зігрівають…
І наша хата вже йому не дім…

Затихло все. І вітер мов затерпнув.
А прапор над героєм майорить.
І люди поряд встали на коліна,
Щоб провести бійця… Застигла мить…

11 липня 2026 р.

Чорне сонце застрягло у горлі, як грудка вапна.
На колінах повзе по кімнаті гнучка тишина.
Твоя хата тепер — понівечений і пустий дот,
Руки стримують крик, затискаючи скошений рот.

Ти не плачеш сльозами, бо сльози занадто малі,
Ти стікаєш мазутом у тріщини горя й землі.
Батальйон відійшов в піднебесний примарний бліндаж,
А тобі залишився цей спалений, дикий пейзаж.

Він поріс не травою — залізом проріс крізь граніт,
Тобі в груди забито іржавий, осколковий гніт.
Ти колишеш порожню сорочку, як збите крило,
Проклинаєш усе, що надію колись принесло.

Мати виє, як вовк на нестерпний душевний мороз,
Там, де син пульсував, там тепер — металевий психоз.
Його берці стоять, ніби пара роззявлених трун —
Мати бачить і чує лиш стогін розірваних струн.

Боже, чим ти засиплеш цю вирву у неї в грудях?
Тут не виживе пам'ять, тут смерті граніт на плечах.
Гладить стіну вона, де лишився відлунок тепла.
Мати… котру війна за життя до кісток розп'яла.

10 липня 2026 р.

Чорне сонце застрягло у горлі, як грудка вапна.
На колінах повзе по кімнаті гнучка тишина.
Твоя хата тепер — понівечений і пустий дот,
Руки стримують крик, затискаючи скошений рот.

Ти не плачеш сльозами, бо сльози занадто малі,
Ти стікаєш мазутом у тріщини горя й землі.
Батальйон відійшов в піднебесний примарний бліндаж,
А тобі залишився цей спалений, дикий пейзаж.

Він поріс не травою — залізом проріс крізь граніт,
Тобі в груди забито іржавий, осколковий гніт.
Ти колишеш порожню сорочку, як збите крило,
Проклинаєш усе, що надію колись принесло.

Мати виє, як вовк на нестерпний душевний мороз,
Там, де син пульсував, там тепер — металевий психоз.
Його берці стоять, ніби пара роззявлених трун —
Мати бачить і чує лиш стогін розірваних струн.

Боже, чим ти засиплеш цю вирву у неї в грудях?
Тут не виживе пам'ять, тут смерті граніт на плечах.
Вона гладить стіну, де лишився відлунок тепла.
Мати… котру війна за життя до кісток розп'яла.

10 липня 2026 р.

Я з Херсона стійкість передам,
Харків наш тримайся, науковий.
На собі тримаємо цей шрам,
За спиною наш народ чудовий.

Полягли пустелею міста,
Ті, що були поруч з нами.
Видно вирішила доля так,
Подвигу гриміти їх віками.

Рвуть снаряди, бомби нам у вічі,
ФПВ шматують наші плечі.
Фланг тримаємо, розбивши те кільце,
Хоч самим вже дихати нема чим.

Ти тримайся друже, ревно стій,
Поміж нами пекельна ця машина.
Наш Дніпро та Запоріжжя теж стоїть,
Стійкістю пройдемо скрізь руїни.

Бачили ми цих усіх падлюк,
Хай копають для себе могилу.
Землю захистим своїх батьків,
В перемозі ми знайдемо силу.

Харків, ти тримаєшся, і я стою,
До світанку нам стояти разом.
Я вірші про нас з тобою складу,
Про героїв наших, з нашим стягом.
29.06.2026

Ми — миті, що затиснуті в кулак,
І вкрадені у вічності зі скрині.
Наш вік — старий, заіржавілий гак
Тримає небо на шнурівці синій.

Ми — спалахи прихованих заграв,
Тектоніка, що спить під шаром мулу.
Хтось нашу юність в кості розіграв,
Жбурнув у пащу вогняного гулу.

Пульсує жила, рветься горизонт,
Ми — ртуть, яку не втримати в долонях.
Ліхтар несемо і тримаєм фронт,
А час малює віхи в нас на скронях.

Бунтує кров, ламає пальців сталь,
Ми мчимось, розсипаємось зірками.
І ця терпка, лимонна наша даль
Назавжди закарбується між нами.

02.07.2026 р.

Мерехтить у зіницях залізо і сліпить утрата,
Небо тисне на груди, мов кришка із дуба труни.
Ми повземо крізь морок, де кожна секунда — засада,
І вростаємо м’ясом у дикі закони війни.

Ми йдемо крізь вогонь — в нім зростає руйнація смислу,
Де обвуглені душі шукають у пеклі прохід.
Ми тримаємо в жилах реальність, холодну і стислу,
І крізь пальці стікає, солоний, запечений піт.

Рве кордони і простір, шматує ріллю переплавка:
Замість серця у ребра тепер гуркотить автомат.
Кожен спогад старий ріже мозок — вривається правка,
Кожен день на нулі — лотерея й жорстокий диктат.

Ми забули про спокій, ми стали шматками граніту,
Тут запечена пам'ять і в попіл згорають слова.
Ми в окопи затоптані, в чаді не бачимо світу,
Тільки лють кипить в жилах й лишається досі жива.

Проростають крізь шкіру титанові гільзи і втома,
Новий софт завантажено в череп під гуркіт гармат.
Ми ніколи не будемо тими, що жили удома,
Бо у кожному з нас закипає залізо й булат.

29 червня 2026 р.

Згоріло… Все — немає більше стін.
Рідня і друзі — в небі та в землі.
І ти ідеш під цей ментальний дзвін,
А серце там — у рідному селі.

Ідеш у світ, де ти тепер ніхто.
Твій паспорт — лиш зачовганий папір.
Життя — заховане в старе пальто,
Ідеш кудись, як виснажений звір.

Перепрошивка ріже без ножів
У попелі амбіцій і речей:
Ти бачив пекло, ти у ньому жив,
І виніс тільки тьму із цих ночей.

Ти більше не заплачеш за майном,
Бо знаєш ціну кожному з живих.
Світогляд твій засіявся зерном
На цвинтарях і у очах сухих…

28 червня 2026 р.

Місто загубило обличчя своє,
Рани, рани, рани.
Час промайне, воно оживе,
Шрами, шрами, шрами.

Місто все теж, та усмішка не та,
Десь вона, десь вона, десь….
Вона загубилась, біда забрала,
З кимось, із кимось, із кимсь.

Твої сини в бою полягли,
За віру, за віру, за віру.
І доньки із болем перенесли
Цю втрату, цю втрату, офіру.

Зруйновані храми, розбиті хати,
Їм не одне століття.
По їх сивинах я прагнув знайти,
Навіщо живу на світі.

Загояться рани, відбудують доми,
Те, що навік втрачали.
Що в стінах старих берегли нам віки —
Обличчя, якого не стало.

Місто лишилось свого лиця,
З війною, з війною, з війною.
Як мені боляче це сприйняття,
Не втекти, від болю, від болю.
22.06.2026