Весілля демона й святого:
Сварки, образи і конфлікти,
Сцена з німого фільму дорогого.
Для всіх вони – немов делікти.

Багато гостей у подружжя,
Між собою запеклих ворогів.
Вирішили для себя мужжя –
Ніякої крові і кишків.

Ті, хто б друг друга повбивали,
Сьогодні набралися терпіння.
Сьогодні розпалися межуючі вали
І Люцифер спинив горіння.

В пеклі свято і на небесах,
Сторона – святість, сторона – темінь.
Напруга у мільйони Мах.
Бути щасливим – це не ремінь.

Частина неба – чорна, половина – святість.
Ніхто не принизив свою гординю.
Ось що значить досконалість:
Всі підтримують Пандори скриню.

Чому безцінна людська
Думка така неважлива?
Чому не спада луска,
Додавши оперного мила?

Чому хтось має більше прав?
А як же людяність, дитя?
Один украв та інший вкрав…
Лишилась на столі кутя.

Кутя, тяжкою працею
Здобута, сльозами й нервами.
Поки хтось збігав за плазмою
Й маніпулював антенами.

Ми всі маємо працювати
Там, де таланить,
Там, де душа лежить,
І будемо здобувати міріади.

Працюй, поки не заболить спина,
А тоді відпочинь по заслугам.
Не забувай, що ти – людина,
Не віддавайся ти ворюгам.

Показ мод усім доступний,
Участь – для кожного охочого.
Кажуть, учасникам – вітер попутній
І жодного дня робочого.

Приходять чоловіки і жінки,
Ніхто не пропустить слави.
Пропонують їм гроші дзвінкі,
А вони настрибують, дикі удави.

І ось – світлий подіум.
Усі презентації мають про риси,
Приготували навіть мелодію,
Але забули наточити списи.

На екрані – непробачені гріхи;
Найгірші з їхніх помилок,
Їх образ розбитий в трухи.
Розбіглися як сорок сорок.

Це не показ мод,
Це – справедливий маскарад,
Де маски викинули до текучих вод,
Тепер ніхто не просить порад.

Із самого народження
Її хват на плечах.
Не терпить милого поводження,
На всіх наганяє страх.

Недолуга пухирчата лихоманка,
Підганяє лінивих завжди.
Безупинна і терпка чеканка
Приносить їй різного роду плоди.

Хмурого її погляду достатньо
Зрозуміти – тобі кінець.
Ти ставився до неї халатно,
То ж піди з нею під вінець.

Складно осягнути зону її впливу,
Вона ж щодня батрачить.
Дивися під ноги, любий сину,
Бо доля помилок не пробачить.

Я збудував свій власний саркофаг,
Що виблискує яскраво.
Він немалий, він весь в дивах;
Про себе нагадає жваво.

Він не для монстра, не для плоті;
Здається, лише для моєї злості.
Саркофаг у райдужній блювоті,
Прикрашений конфетті зі млості.

Там лють, прихована так довго.
Там пристрасть, яку вже не відчую.
Там впевненість, отримана без бонга.
Я коло саркофага все життя ночую.

У нього я молю, форсую думки,
Щоб надав хоч трохи скарбу!
А він: «Ні-ні, не пропущу без рюмки!»
І маже, маже мене в фарбу.

Славетна муза й мученик,
Назавжди синдром самозванця.
Актор, суддя та шибеник
Без друга, повірника, коханця.

Розпачлива безнадійна жриця
П'ятсот років тримала валун
На плечах, морська цариця.
Обрахувалась вона лун.

Життя ніколи не буде старим.
Відчуження, морозний страх
Роблять досягнення мізерно малим,
Перетворює всі сили на прах.

Ми не вміємо говорити про
минуле так, щоб не
провокувати розбрат

Ми правнуки тих, хто боровся, та, врешті, програв,
Тож наші діди і батьки були зламані в цій боротьбі,
А з ними і ми безпорадні у веденні справ,
Хоч соромно в цьому зізнатися навіть собі.

Свята правота переможців урешті сконала,
А сором невдах і їх злість завернулись в реванш,
І знову в країні рефрен – емоційні дзеркала, –
Такий от виходить у нас не любовний романс.

Підтвердження є – емоційні терези у нас:
Оцінки відмінні, контраст емоційних зв'язків.
Коли ж у публічних дискусіях це – іконостас,
Він робить із нас злих сусідів, а не козаків.

Триває війна. І мета її – не про минуле!
І, хоч про майбутнє уявлення наше слабке,
Розставлені файно навколо війни караули,
Щоби не вернули ми знов у колишнє піке.

Триває війна. Це надовго. І це зрозуміло.
Нам сили потрібні, бо вистояти – це мета,
Тож хайп про минуле, яке вже давно пролетіло, –
Коли заговорять не бомби, а лише вуста.

Минуле ж хай вариться у сьогоденнім котлі
Без "нашої" участі, "сильних" емоцій і "зрад".
В країні ми всі пливемо на однім кораблі –
Хай знищить агресора наш емоційний заряд!

Не має щастя берегів, та нетривке воно –
Не тане швидше і міраж в пустелі!
Ти в дійсності шукаєш паралелі,
А ніжний шепіт "Я твоя віднині!"
Лиш вселяє тугу …

Як почуття таке з'являється?
Хто знає, в ньому є таємна суть?
Чому про нього скупо так
Говорять, думають і пишуть?

Та й правда, байдуже…
Але загроза цьому – лють.
Я втік від цього.

Коханець я не щирий.

1979 – 2026

Розгойдує все сильніше, на гойдалці життя!
Гойдає як востаннє – завзято, до упору…
І ти на ній сидиш – як мале, налякане дитя –
Тримаєшся руками, хоч за якусь опору…

Та стабільності на гойдалці ніякої нема,
Ніколи не було, й напевно, ще не скоро буде…
І перед очима завжди: то небо, то Земля,
Радість-сум, надія-відчай, самотність-друзі..

Я коментую лише те,
Що до душі припало,
Нехай веселе, хай сумне,
Та рима співпадала.

Щоб перехоплювало дух,
Вернутися хотілось,
Читалось подумки і вслух,
Струмочком щоби ли́лось.

Щоб розділові знаки скрізь
Рядки ті прикрашали,
Я, коли вірш в натхненні зріс,
„За" обома руками.

20.07.2026.
Ганна Зубко