Чи напівповна чаша, чи напівпуста?
Цей світ із попелу, а чи — з вогню?
Складна тут відповідь, чи може надпроста,
Але закута часом у броню?

Її шукаємо у дзеркалах думок,
А запитання — на граніті днів,
І кожна мить життя — наш вирішальний крок
Поміж тіней, серед яскравих снів.

Ця чаша — форма лиш, а сутність — у воді,
І світ — відбиток тисячі очей:
Хтось бачить неба темноту в своїй біді,
А хтось — блиск зір далеких в тьмі ночей.

Не час розставить крапки в тому майбутті,
Не знайдеш відповіді із книжок —
Лиш ти вирішуєш, що є в тебе в житті:
Вода у чаші чи до мрій стрибок.

25 липня 2026 р.

Старий гончар крутив слухняне коло,
Водою глину вправно умивав.
Він бачив світ: розпечений і голий,
На спину глека ніжно руку клав.

Сказав юнак: «Вона жива неначе».
І подививсь на руки гончара.
— «Вона мовчить, — сказав старий, — та плаче,
Коли у піч іти прийде пора.

Поглянь: без форми і без жару глина —
Лиш сірий бруд, прилиплий до взуття.
Її ліплю, їй вигинаю спину,
Кладу у піч й даю нове життя.

Вогонь печі випалює все кволе,
Лишає тільки гарт, дає їй міць.
Так само доля крутить наше коло,
Підносить в жар і опускає ниць.

Не бійся жару, що пече до крові,
Рук майстра, що боки уперто мне:
Ми в цім житті — сировина любові,
Яку гартує коло це земне».

Кружляло коло, засинало сонце,
Застиг у глині гончара урок:
Коли ламає доля, знай, юначе, —
В цей час із тебе кубок ліпить Бог.

24 липня 2026 р.

Немає вічності.
Немає.
Є тільки мрія
І ностальгія.
Є твоє і моє
Відображення.
Нема надії.

Любов!
Вона жива!
…Але минуща.
І залишає
Порожнечу
Після себе…
Це не привід,
Але
Віра – руїна,
Зникає, як привид…
Порожнеча
Стирає пам'ять,
Поглинає вічність.
Нескінченність – у порожнечі,
У павутині мислення.

Світ не вартий.
Люди знічені!
Лише миттєвість
До речі.
Все інше – ніщо…

1977-2026

Де тіні гострять грані прохолоди,
І тиша п’є із простору лиш тінь,
Міняє всесвіт сутність і породи:
Гірський кришталь — у темряву видінь.

Скло загусає в бронзових коріннях,
Ріка міняє плину полотно —
Там, де цвів ранок в сонячних проміннях,
Тепер кипить бурштинове вино.

Ми — лиш незрима мить в метаморфозах,
Де думка в'яже тихий силует.
Згорає біль у крижаних прогнозах,
Щоб перелитись у нічний сонет.

Стають думки зітханнями туману,
А смуток — мінералом у землі.
Є ціль у всьому, і все без обману —
Ми лише танець світла в кришталі.

22 липня 2026 р.

Час тихо лине в зоряні завіси,
Немов туман, що тоне в глибині.
А осінь сипле різнобарвне листя
Й дощами гасить теплі літні дні.

Спадає ніч на тихі сонні води,
Немов туман, що тоне в глибині.
Цей давній смуток світу і природи
Несе глухе відлуння вдалині.

Поволі й тихо розтають без слова
І в'януть в небесах нічні вогні,
А перша щира зоряна розмова
Лиш спогад залишила у вікні.

Медовий спокій затікає в душу,
Немов туман, що тоне в глибині.
Слова різкі його вже не порушать —
Вони, мов сивий попіл на вогні.

За стінами чужі, примарні кроки,
Німий екран і заспане вікно.
Навколо простір — надто вже глибокий,
Весь світ навколо став старим кіно.

Стихає вечір у холоднім глянці,
І ночі тінь сідає на плече,
Щоб знову зорі розчинились вранці.
А час, крізь пальці, мов вода… тече…

21 липня 2026 р.

Розпочинав роботу ткач щоранку,
Коли туман лягав на сиві мхи.
Він брав нитки яскраві із світанку,
І темні — неспокутані гріхи.

В його руках сплітались чорні тіні
Крізь тонке сяйво місяця й зірок.
«Нащо вплітаєш нитку у творіння,
Що ріже око?» — запитав пророк.

Ткач посміхнувся, пальців не спинивши,
І полотно розкрив, немов крило:
«Поглянь на світ, старий свій зір змінивши —
Яскраві нитки відтіняють зло.

Без чорних ниток — світла не помітиш,
Без болю — не дізнаєшся ціни.
Без світлих ниток тіні не побачиш,
Як не пізнаєш світло без пітьми».

20 липня 2026 р.

Печерний чоловік
З'явився на світ
І намалював себе,
Того, що був іще мамонтом,
А потім пішов вполювати себе,
Того, що був іще мамонтом,
А увечері, разом з одноплемінниками,
Він смажив себе, того,
Що був іще мамонтом.
І вночі
Спросоння
Натягував свою шкуру,
Ту, що стала вже завеликою за розміром…

Пишу́ серед дня,
В любу́ пору року,
Про те, що здаля,
Що поруч і збоку.
Про все, що цікавить,
Порою — хвилює,
Про цвіт, що дурманить,
Й уява малює.
Не хочу спинятись,
Не можу, не буду,
Бо там уся справжність
Минулого, роду.
Там гомін і тиша,
Там річка хлюпоче,
І вітер колише
Вербу неохоче…
Пишу́ про усе,
Що було і немає,
Бо втіху несе
У час, що спливає.

15.07.2026.
Ганна Зубко

Осіб, позбавлених розсудливості,
Позбавляти совісті
І вбивати все, що у них іще залишилось,
І відгороджувати себе від них.

Благородних – породжуючих благо,
Плекаючих для всіх задоволення, –
Плодити життя, яким воно є
І яким має бути.

Пророк – мораліст-людиноненависник,
Виплоджуючий старі нововведення,
Собою вбиваючи будь-яку ідею, –
Особа.

І ти виходиш з мікросередовища,
Збагачуючись відбитком пролому,
В свідомості не знаючи ізнову
Хто вирішить за тебе…

Симпатія, милосердя, ніжність,
Злостивість, довіра, зневага –
Всі почуття
Вмерли
В одній людині.

1976-2026

На кожнім роздоріжжі, де ти є,
Росте незримий непролазний ліс.
Ось там ти — воїн, там ти — сомальє,
Там ти не плакав, там — не знав завіс.

Але стаючи на єдиний шлях,
Ти відкидаєш тисячі джерел.
І всі твої можливі тихі «я»
Враз опадають листям із дерев.

І сенс не в тому — ти вгадав чи ні,
Яка з доріг вела у справжній рай.
А в мужності дивитися у дні,
Де тихо спить твій пройдений вже край.

І знати: кожен несміливий крок,
Що вбив мільйони потенційних див,
Був вартий того, щоб серед зірок
Цей обраний єдиний слід світив.

15 липня 2026 р.