Ми всі чогось боїмося в житті —
Це вшито в код, у подих, у коріння.
Мандрівники в одвічній темноті,
Що крізь страхи шукають просвітління.

Боїмося часу — незламних хвиль,
Що точать камінь і стирають лиця.
Що кожен слід із пройдених вже миль —
то крихкість скла, а то холодна криця.

Боїмося пізнати власний біль,
Прожити дні, не віднайшовши суті.
Бо біль — не кара і не просто сіль,
А правда, яку маємо збагнути.

Страх — дзеркало. У ньому глибина
Того, що ми насправді так цінуєм.
Лиш там, де прірва бачиться страшна,
Ми справжню висоту життя відчуєм.

11 травня 2026 р.

Різні обличчя, різні думки,
Думки мінливі, думки прості.
Десь в цьому світі щастя живе,
Десь в цьому світі горе нас жде.

Скільки думок, стільки ж світів,
Хтось знайде в пісні спільний мотив.
Пісня лунає через життя,
Але буває і каяття.

Різні обличчя, різні думки,
Світ нас єднає, когось назавжди.
Когось ненадовго, когось лиш на час,
Світи то згасають, то радують нас.

Таке розмаїття яскравих ідей,
Таке розмаїття щасливих людей.
Та чорні думки все ж живуть серед нас,
Та чорні круки переслідують час.

Різні обличчя, різні думки,
Думки мінливі, думки прості.
Десь в цьому світі горе живе,
Десь в цьому світі щастя нас жде.
12.10.2025

Добро не має маси і об’єму,
Не зважити його і на вагах.
Воно — як відблиск світла золотого
На втомлених і зморщених руках.

Немов зерно, закинуте в каміння,
Що не питає: «Можна прорости?»
А просто точить стіни сотворіння,
Щоб сонячні побачити пласти.

Воно не в тому, щоб роздати зайве,
Коли в коморі повно сухарів.
А в тому, щоб засяяти, як сяйво,
Там, де ніхто вогню не засвітив.

Добро не знає тіні і гордині,
Воно тече, як чиста течія.
Ми в цьому світі — лише на хвилину,
Лиш людяність — безсмертна, як ім’я.

Посієш іскру — і здригнеться крига,
Віддаш тепло — і зацвіте полин.
Добро немов найважливіша книга,
Яку людина пише до сивин.

08 травня 2026 р.

Годинник б’є мов молот по ковадлу.
Кує із миті довжелезний шлях.
Кидає його нам, немов принаду.
І ми йдемо по ньому — попри страх.

Хто ми у світі — темрява чи світло?
Попереду — падіння, чи політ?
Щоб берег вічності в житті зустріти,
Ми летимо… мов мошкара… на світ.

Слова стираються дощами на гранітах.
І не важливо, скільки ти прожив.
Важливий спалах, що сягнув зеніта,
Вогонь, який ти в серці запалив.

Пройде усе: печаль і пишні лаври,
Зостануться лише сліди на склі.
Ми — вічні учні в зошитах уяви,
Лише піщинки в подиху Землі.

06 травня 2026 р.

І ось я стала. Зупинився біг.
Затихли відзвуки швидкого кроку.
Лягає втрата, як грудневий сніг,
на душу, ще тремтячу після шоку.

Я більше не гонець. Я — відкриття.
Дивлюсь у порожнечу вже свідомо.
Приходить прийняття, мов зізнання,
що все пішло. І це уже вагомо.

Вдих. Видих. Сіро. В роті гіркота,
І ніби підгинаються коліна.
Та розумію: це не пустота.
Це не кінець — це світло крізь руїни.

Де рана — там існує глибина,
де відчай був — тепер живе там сила.
Прийняти все, і випити до дна
цю тишу, що нарешті наступила.

04 травня 2026 р.

Я — поетеса, та, що мовчки кричить,
Нехай не читають — я в тиші зросту.
Я — поетеса, та, що в серці звучить,
Нехай забувають — я правду несу.

Я буду вважатися нею, поки люди читають,
Перечитують мої, не свої, думки,
Буду вважатися нею, поки люди тримають,
Тримають мої думки в своїй голові!

Люди не знатимуть рис мого обличчя,
Але памʼятатимуть, певно що, слова!
Хай вони забудуть мої маски на обличчя,
Але пригадують мої улюблені слова!

_____

У світі, де голосів забагато для пʼєс,
Де кожен рядок – мій тихий протест,
Бо серце мовчить, не чують сердець,
Я пишу у пітьмі, я в словах – маніфест.

Бо тут я ніхто, немов моє імʼя – ніяке,
Бо я поетеса – нехай світ не приймає,
Бо тут я ніхто, немов мій світ – решето,
Бо я поетеса – нехай моє слово зникає.

Бо я тут ніхто – я не благаю чудес,
Та кожен рядок – мій тихий протест.
Бо я тут ніхто – лише шепіт з небес
Мене не почують- не кинуть і жест.

Скажи, мій Боже, коли настане тиша на Землі?
Коли не буде війн? Коли не будуть гинути люди?
Коли у спокої та щасті на Землі ми жити будемо?
«Все те, що хочеш ти, у ваших же руках.
Для щастя дав Я вам усе, щоб жили люди.
Але допоки ви хизуєтесь знаряддям вбивств своїх,
Немов іграшкам…, які нестимуть смерть усюди,
До тої пори не буде спокою в житті.
Щоб було тихо на Землі, збудуйте тишу у душі,
Тоді Любов прийде до кожного із вас,
І хай той спокій і любов ніхто з вас більше не порушить».
28.07.2025

Цвіте, цвіте яблуневий,
Сяєш ти у день травневий
Рожевими зірочками
У садочку тата й мами.

Їх давно уже немає,
А яблуньки розквітають,
Що садили їхні руки
Для дітей та для онуків.

Яблуневий цвіте гарний.
Спогади летять птахами,
Тихо на плече сідають
І моє серденько крають..

Отой цвіт рожево-білий
Додає наснаги й сили
І любити, і творити,
Попри негаразди – жити.

2026 р.