Затихли грози між крихкими днями,
Де рветься час на правду і на «ні»,
Де ми ішли непевними шляхами,
Лишаючи автографи у сні.

Тонка межа — як лезо чи як крига —
Розрізала надвоє сни й думки.
Життя гортається — старезна книга,
Де між рядками — долі і віки.

Ми ловимо відлуння в кожнім слові,
Шукаємо опору в пустоті,
Бо в цьому русі, дивнім і раптовім,
Лиш тиша обіймає в доброті.

Та в тріщинах, де все ще копошився
Колишній хаос, проростає цвіт —
Хто правду пив і в «ні» не розчинився,
Той заново будує власний світ.

03 травня 2026 р.

Наш світ — це ми самі, у подиху кожнім і кроці,
В ранковій росі і в бездонній нічній глибині.
Він в шурхоті трав і в небесному синьому оці,
В усьому, що квітне в душі і в земній далині.

Це дім, де коріння сплелось із живими серцями,
Де кожна дрібниця — буття незбагненний фрагмент.
Ми пишемо долю своїми палкими думками,
Бо кожна секунда — це істини світлий момент.

Наш світ — наше все: і тривоги, і чисті надії,
Це простір любові, що силу дає висоті.
Плекаємо скарб цей, поки сонце ласкаво гріє,
Бо ми і є світ — найдорожче, що є у житті.

03 травня 2026 р.

Життя — це атлас із доріг,
І вдих, і видих їх сплетінь.
То кроки легкі, наче сміх,
То біг — стаккато тупотінь.

Цей атлас не підкаже дій,
Не зафіксує кожен злет.
Він — ряд негаданих подій
З думок, із хаосу й прикмет.

Там стежки, виткані з роси,
Малюють кожен рух — маршрут.
Серпанки обривають сни,
І зводять стежки в темний кут.

Бувають траси крізь туман,
Піщані бурі власних драм.
Буває — шторм і океан,
Що душу рве й лишає шрам.

Там акварелі дальніх міст,
І тьмяні в сутінках мости,
Там кожен вигин має зміст,
Який не кожному знайти.

Іду собі, гортаю дні,
Без пафосу і без прикрас.
Дороги — довгі і земні,
І кожна вибирає час.

02 травня 2026 р.

Справедливість приходить запізно,
Коли попіл осів на поріг.
Вона дихає холодно й грізно,
Обтрусивши запечений сніг.

Це не свято з гучними піснями,
Не солодка розрядка в душі —
Рана з сіллю, омита сльозами
Як останні слова на межі.

У правиці — іржаві терези,
У зіницях — застигла полинь.
Замість радості — погляд тверезий,
Крижаний відгук давніх падінь.

Всі чекають її як спасіння —
В результаті лиш вирок і щем.
Справедливість —гірке це коріння,
Що пробилося крізь чорнозем.

Вона верне борги до копійки,
Та не верне усмішок живих.
Лише тиша, прозора і стійка,
На руїнах надій молодих.

01 травня 2026 р.

А мені чомусь не спиться
В ніч, як місць в небі повний,
Мерехтять золотом зорі.
Сон утік далеко звідси.

Наче вдень так видно всюди,
Стихло все, дрімає тиша,
Місяць на траві залишив
Сяючу доріжку срібну.

Може втрапила я в казку
Чи природи дивне царство?
Можу того і не знати,
Та чомусь не можу спати.

2017 р.

Справедливість приходить запізно,
Коли попіл осів на поріг.
Вона дихає холодно й грізно,
Обтрусивши запечений сніг.

Це не свято з гучними піснями,
Не солодка розрядка в душі —
Рана з сіллю, омита сльозами
Як останні слова на межі.

У правиці — іржаві терези,
У зіницях — застигла полинь.
Замість радості — погляд тверезий,
Крижаний відгук давніх падінь.

Всі чекають її як спасіння —
В результаті лиш вирок і щем.
Справедливість —гірке це коріння,
Що пробилося крізь чорнозем.

Вона верне борги до копійки,
Та не верне усмішок живих.
Лише тиша, прозора і стійка,
На руїнах надій молодих.

01 травня 2026 р.

Ми будуєм ковчеги із власних застиглих вагань,
Забиваємо вікна, щоб вітер не випив тепла.
Але страх – це іржа, що без звуку і без покаянь
Роз’їдає вітрила, які нам надія дала.

Невідомість – як море, що дихає в темний фасад,
Ти стоїш на причалі, стискаючи в пальцях квиток.
А життя – це не спокій, не тихий занедбаний сад,
Це коли ти над прірвою робиш свій перший ковток.

Страх краде твої зими, міняє бурштин на пісок,
Він малює на стінах ілюзію — вічний граніт.
Але кожна відмова від кроку — це зайвий замок.
Замикає він душу в тісний і німий дефіцит.

Там, за межами зору, де обрій зникає у снах,
Розсипаються зорі — мов пил у нічну глибину.
Там немає знайомих слідів у вчорашніх снігах,
Лише серце, що слухає власну німу тишину.

Там згорають мости, що вели у безпечне «колись»,
Розмиваються межі у світі безкраїх стихій.
Коли очі в безодню без страху один раз вжились —
Там народжується твій найбільший і справжній прибій.

30 квітня 2026 р.

Як пахне надія? Ти запитаєш мене…
Як вранішня квітка в садочку весною.
Тонким аромат, що ледь промайне,
Тремтить і колишеться над головою.

Надію тримай у долонях своїх,
Дай розцвісти їй, схилитись до тебе,
Нехай огорне твої мрії в цю мить,
Дасть силу тобі здійснити, що треба.

Надія живе, поки віриш у неї,
Збувається все, якщо вірний їй ти,
Прислухайся серцем до казки своєї —
У скрутні часи зможе шлях віднайти.

Без неї ніяк, без надії не можна,
Надія — вогонь у змерзлій душі,
Зігріє, навчить, і коли тобі складно —
Підніме тебе і накаже: «Іди!».

Плекай ту надію у власнім садочку,
До неї схиляйся, підтримуй її,
Живи цією мрією в кожнім куточку —
Надія віддячить тобі у житті.
01.02.2026 Роздуми

Біло-рожевий цвіт, неначе дим
В старім саду батьківськім яблуневім.
Ніхто не доглядає вже за ним
Та він здається казкою для мене.

Це батько їх давно колись садив,
Плекав ті яблуньки. наче маленькі діти.
Ми ж дивні імена давали їм
Й дорослими любили тут сидіти.

Їх смак і досі відчуваю я
Солодкий. кислуватий й соковитий.
Хоч старих яблунь сохне вже гілля
Та сад цвіте й продовжує родити.

2017 р.