Буває, слово, як дріжджі, грає,
Рядок за обрій сам випливає.
Ось тут —метафора, мов родзинка,
А там — іронії сміх, начинка.
Комусь —солодкі, про сни та квіти,
Щоб душу взимкумогли зігріти.
А хтось чекаєна перець в слові,
Щоб надихалона думки нові!
Наклала віршів вже повну тацю.
Та я не хочу ще зупиняться.
Печу я вірші в жаркій духовці,
Гартую назву у заголовці.
Їхпокриває смачна скоринка,
Бо кожне слово — душі частинка!
29 березня 2026 р.
Скільки того життя?.. Стільки,
Скільки вміститься в диханні.
І водночас — ціла вічність,
Якщо жити є бажання.
Не в роках секрет, не в часі,
А у діях — ось у чому.
Якщо серце небайдуже —
Йди і не зважай на втому.
В когось — це дорога довга,
А у когось — спалах миті.
Та не в часі справжня міра —
А в умінні повно жити.
В кожнім кроці, в кожнім слові,
У любові, в щирім світлі —
Стільки, скільки серце вміє
Залишити в цьому світі.
29 березня 2026 р.
Коли почалася війна — світ затих,
Завмер у польоті вічному.
Мов час, що розсипався тисяччю крихт
У вакуумі космічному.
І тиша кричала гучніше за грім,
Розколюючи небосхили.
А ранок, мов вирок, приходив у дім —
Будив навіть тих, хто не жили.
Життя заніміло, затиснувши біль
У стінах, у вікнах, у тінях.
І кожен тримав свій крихкий світ без сил
На власних душевних руїнах.
І погляд дорослішав швидше за час,
І слово ставало бронею.
А серце кипіло і кликало нас
До бою вставати душею.
Та навіть крізь попіл і чорну імлу,
Крізь втрати, атаки й розплати,
У серці не гасне надія жива —
І змушує жити… і встати.
29 березня 2026 р.
Вже заливаються-співають солов"ї,
Над нами небо зоряне високе.
В блакитні очі дивлюся твої,
Кохаю, не зважаючи на роки.
В моїх очах ти бачиш плюскіт хвиль,
А випромінюють вони тепло та ніжність.
Підморгує нам загадково місяць,
Бо наших почуттів свідок лиш він.
Їх збережемо в будні і свята,
Не впустимо в серця свої байдужість,
Зігріємо коханням наші душі,
Хоча до осені уже пливуть літа.
2025 р.
На різних берегах потоку часу
Ми стоїмо — мов тіні на воді.
У вчора — ти, відрізаний від шансу,
А я — у завтра, ще чужім мені.
Між нами — течія часу невпинна.
Несуться дії, спогади й слова.
І кожна хвиля — прожита хвилина,
Що вже назад не вернеться жива.
Мене зовеш — та вітер не доносить,
А мій крик глухо гасне у воді.
Лише мовчання хвилями приносить
Тепло долонь, загублене тоді.
Та інколи приходять світлі миті:
Час зупиняє свій стрімкий політ.
Нема нікого — ми одні у світі,
І подих наш — єдиний на весь світ.
Загублені у часі між роками.
Дві різні долі нам дають Боги.
Та щось незриме й вічне поміж нами —
Гранітний міст, що вистоїть віки.
29 березня 2026 р.
Убив, переступив і пішов далі.
Ідеш — іди, не повертай назад.
Воскресну, відновлюся у деталях,
Без допомог нещирих та порад.
Із попелу зберу себе поволі,
По крихтах світло в серці віднайду,
Із болю витчу силу — і ніколи
Я більше вже не упаду в пітьму.
Ти думав — зникну, щезну я безслідно,
Розтану, мов туман серед полів.
Та я стою. Я дихаю. І гідно
Вертаю те, що ти в мені спалив.
Нехай мовчать твої холодні кроки,
Нехай минуле відійде в туман —
Я виросту крізь тріщини й пороки,
Я полюблю себе і свій талант.
27 березня 2026 р.
Життя навчає цінувати
Любов, кохання через втрати,
Погоду гарну — через грози,
А радість, щастя — через сльози.
Як правило, коли втрачаєш —
То порожнечу відчуваєш.
Спустошеність, думки тривожать,
Життя іде, тривоги множить.
Утраченого не вернути,
Та треба сенс його збагнути:
Не вивчивши уроків долі —
Не буде усього доволі.
Так хочеться назад в минуле,
Де було щастя — не забулось…
Та втративши, лиш розумієш
Його красу і справжню цінність.
Тож за минуле не тримайся —
Іди вперед та не здавайся.
Бо навіть дуже сильні втрати
Дають можливість світ пізнати.
27 березня 2026 р.
Так не буває… Щоб у снах літати –
Ще може бути. Але наяву?..
Та тільки Бог єдиний може знати:
Чи є межа між «можу» та «живу»?
Хоча невіра крила обриває,
Навідмаш — по обличчю знов і знов,
Та попри все дух істину приймає:
Надію, мрію, віру і любов.
Невпевнено вагаємось щомиті
Між кроком уперед — і знов назад,
Вчимося в цьому світі невгамовнім
Не втратити свій спокій, власний лад.
Можливо, меж в природі не існує —
Та страх політ у змозі обірвать,
Лиш той, хто мрію у житті малює,
Зуміє й наяву вільно літать.
28 березня 2026 р.
Ми, розстаючись, не розсталися —
Між нами тиша пролягла.
У кожнім подиху зосталися
Слова, які ти не сказав.
Ось і зима вже закінчилася,
Весна летить на всіх парах…
Ми знову подумки зустрілися,
Спілкуючись мовчанням в снах.
Хоча ми в різному майбутньому,
Та тиша — це також зв’язок.
У кожнім березні відсутніми
Ідемо разом крізь морок.
Нехай дороги розминулися,
Нечіткі обрії навкруг,
У снах ми знову перетнулися —
Без слів, без дотиків, без рук.
Ми мовчимо — зв’язки зосталися.
Їх не розірвуть береги…
Ми не разом, та не розсталися,
Хоч розійшлися навіки.
28 березня 2026 р.
Широким кроком мандрує весна —
По стежках, що вчора дрімали,
Яскраве проміння сипле сповна,
Щоб серце й душа розквітали.
А там, де сніг ще тримався за край,
Струмки заспівали грайливо,
Від сну пробудився сонячний гай —
Стоїть, мов те диво щасливе.
Широким кроком — і тане журба,
Тривоги ховаються в тіні,
Жадані мрії весняна верба
Дарує новим поколінням.
Крокує весна, упевнено йде,
Крізь люту війну, біль і втому —
Надію несе, що таки прийде
Мир бажаний — всупереч всьому.
28 березня 2026 р.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
