Коли я слухаю Твої вуста,
Тоді нікчемність власну відчуваю.
І щоб сподобатись Тобі на мить,
Я зважу кожне слово нині.

Сховавши дурість глибоко на дно,
Постати дурнем мені більше не дано.
Я вислизну, змовчу, втечу розмов,
На все готовий, лиш би бачити Вас знов.

Та час випробувань важких настав:
Я чую вереск, крик, і лютий докір,
І провиною серце до краю прошило,
Що чиєсь життя на страждання змінив.

Тоді втікаю я щодуху, навтіки,
Без зайвих роздумів, вагань та реплік.<br>CristianVonDyuk

Я розуму просив у Синього птаха,
Й градом з неба великим був підбитий.
Тепер блукаю по землі у страху,
Забутий сліпий пустельник, світом скритий.

Мені посеред ночі думка розум крає,
Мій сон порушив чистий образ святий,
Погляд охолов, тривога серце крає,
Мій кволий дух, мій шлях невідворотний.

І збуджений до краю, до безтями,
Тим особливим видінням святим,
Молюсь і каюсь — гляньте, очі, помираю,
Я підло іскрою розуму підбитий.

Я зрекаюсь усього, що колись було,
В сльозах сліпий іду у дальню вись.<br>CristianVonDyuk

На призьбу старих останків
Безсловесно поллється вода,
І розкішних палаців підземних
Не побачать нахабнії очі.

Не побачать. Затоплені гроти,
І засипані шаром піску.
Не прорвуться високії ноти
В край володарства льоду й сніжку.

Несказаних мелодій легенди,
Розум підкоря височінь.
Просочиться світло тонкою стрічкою,
А розгадка сховається в тінь.

Крізь твердії шари літосфери
Дуже хитро проходить вода.
Страшной силою розмиті печери,
Там одвіку панує темнота.

Під колючим килимом сталагмітів
Сплять спокійно скарби на дні,
Край води акуратно вкриваючи,
Береги стережуть вдалині.

Глибам кам'яним світло незнайоме,
Незнайомі мої їм очі,
Бо проникнути туди не вдасться
Довговічним спробам праці.<br>CristianVonDyuk

Я не буду більше молодим,
Не піду у бій за наших сміло.
Мушу буть спокійним і святим,
Стишив тон, манери, вбраний біло.

Згасне в оці давній вогник мій,
Дні і ночі стануть коротшати.
І в мішках синюшних під очима,
Рештки сили будуть спочивати.

Я не буду більше молодим,
Всохли кості, і слабіє кисть.
Вже не ворог під ударом цим, —
Інший біль в мені тримає злість.

Мій досуг коротшає, як дим:
Згадувати, ждати й сподіватись.<br>CristianVonDyuk

Ви намочили мої губи
Своїм нахабним язиком.
І я стою, мов вовк похмурий,
А люди дивляться кругом.

Очі я низько опускаю,
Стоїть юнак сором’язливий.
Та Вашій честі, що лишилась,
Прийшов кінець слізливий.

Відпрянув, губи прикриваю,
І утираю рукавом.
Симпатії мої сховались,
Я більше з Вами незнайом.

І Ви кудись умить подались,
Накривши голову платком.

ЛЖ<br>CristianVonDyuk

Закоханий у старшу за роками,
Піднесло серце аж до синіх хмар.
Коваль ілюзій, звитими руками
Кує окови для майбутніх чвар.

Німого щастя накриває хмара,
Коханець серцем вічно молодий.
Вночі вирує в пристрасті пужару,
А вдень під сонцем ходить як сідий.

Туманом почуттів весь мозг окутий,
Закоханість висмоктує весь сік.
Змією безсоромною прикутий,
Лежить і дивиться в німий одвік.

А за стіною молодість проходить,
І кров гаряча в жилах охолоне.

ЛК<br>CristianVonDyuk

Мадемуазель, Ваш голос тонкий
Свердлить мені вуха цвіркуном.
Не бачу в тім ніякого толку,
Слухати думок сумбурних ком.

Спробуйте хоч разок самі
Розплутать, розплести вузли,
Що думали Ви так пристрасно, —
Слова б користь мені принесли.

Та перед тим, хоч на хвилинку,
Просив би Вас я охолонуть.
В промовах чути злу іронію,
І як нам далі бути з цим?

Та гріш ціна Вашим закидонам.
Втекти — бо на лиці сомптоми.

ЛЖ<br>CristianVonDyuk

Коли на друзки серце розіб'ється,
Хай топчуть, хай плюють, авжеж.
Хай заздрість їхня люта й хижа б'ється,
Хай гавкають і дзьобають без меж.

Страшніших за людей істот немає,
З великими лапищами й язиком.
У них лиш той за рідного вважає,
Хто дужчий і чи з товстим гаманцем.

Прийде Весна, і, може, все забудуть,
Хай гавкають, чи шкіряться чи вб'ють.
Знайдуться люди, сильніші за чудовиськ,
Згорнуть шматки і серденько зберуть.

АС<br>CristianVonDyuk

Карета бігла по бруківці,
І кучер правив, лаючись часом.
Душа Твоя шукала в шумі спокій,
А я в коханні освідчувавсь, заїкаючись притім.

Даремно сміючись, молив купідон:
Занадто наївно дурницями маюсь, —
В цей день уже вистріляв стріли він, —
А я все клопочуся та розпинаюсь.

І ось несповна заплативши за порив,
Усіх почуттів і намірів знов цураючись.
Чи звабився хабарем бог любові,
І жестами з Вами я прощаюсь.

О, до чого ж я був смішний,
Я сам себе тепер цураюсь.

ЛК<br>CristianVonDyuk

Вже вечір зплив, ти йдеш з роботи,
і сяють опера й палац.
Якісь старі скриплять ворота,
розважена легка хода.

Дзвенить трамвай, куняють очі,
Везуть заморених рабів.
А серед міста опівночі,
Юрба закоханих котів.

Зачувши клич братів далеких,
З сусідніх парків чи з дахів,
Ти вже зпросоня, наче пяний,
шлеш: – Надобраніч, місто Львів!

КЛ<br>CristianVonDyuk