Твій дотик гостріший за лезо ножів,
А губи — отрута серед брехні.
Допоки у вибаченні переплелися вони,
Пальці ніжно до артерії доповзли.

Твій погляд холодний, мов лютневий мороз,
Твій голос порожній… такий чужий знов.
У моменти, коли повертається «ВІН»,
Свій лик утрачаєш в ту прокляту мить.

За тими очима криється тьма,
Але не погляд — вічна боротьба.
Ти завжди опираєшся, ніби не дарма,
Ніби самого диявола побороти є змога.

Ці шрами… я знаю, не твоя вина.

У миті, коли ВІН тебе «відпускає»,
З вуст благання невпинно вилітають…
Ти до колін одразу впадаєш,
Кров мою ТИ постійно витираєш.

Лиш як засохне та,
Повертається вона — жага,
А вже слідом… бачу… ВІН.
Прощай, любов, вітай вже, біль.

Така вже доля наша є:
Його кохаю, й він мене, але…
Таких, як ми… Занепалих янголів серед людей,
Жадають ті добить понад усе.

Проте й з обірваними крильми
Ми разом маєм полетіти.
Можливо, не до зорів ввись,
А у кайданках агонії униз…

Не одинакові, та ми
На землю впасть обрали ми самі.
Бо там кохання неможливе,
А ВІН, нечистий, — «Вигнаний Із Небес».<br>ангеліна кондратюк

Зізнайся, кричи допоки серце бʼється,
Ділися, новим світом нашому прийдися,
Клянися, з клинком у серці не божися,
Помри, з силуетом наче маренням зустрінься.

Аж поки чоло не торкнулось ковра,
У благаннях беззвучних тремтіла вона,
Коліна неначе у пеклі стоять,
Відплата жорстока, більше жодних розрад.

Бо зорі іклами постануть в тиші, не викликаючи довіри,
Очі стиснуті щосили, чекаючи на сон безсило,
Таким є термін поряд у моєму світі.

Нігті лезами у плоть руки, знайоме тепло кривавої сльози.

Ні сліду шрамів, лиш провина нищить вщент,
Сором дозою залежного у венах виїдає все людське,
Удари з стогоном змішались укотре,
Жага до помсти з секундами зросте.

Твоя доля у чужих руках гниє,
Благає гаспида про муки, аби на зло полишити святе,
Все ближче марення спокутні, постане схиблений з ножем в руці,
«Клянуся смерті не віддати, лише разок удар завдати».

Брехня..вже навіть він уява хвора.

Бо все ж вина вином залита є міцніша,
Вогнем випалює спогади цінніші,
А залежним вирок в самоті померти,
Загубленим в ілюзіях безмежних.<br>ангеліна кондратюк

Гортаю меню, – очі лізуть на лоба –
салат, в яким порція, як для мікроба
ціною, як порція для трьох слонів…
В такий ресторації снідати – гріх.

Перерва в робочому часі – обід.
Ну, шо ж – в ресторані обідати слід.
Тут коштує борщ, як у Маска ракета, –
нехай ця їдальня сгорить, як комета!

Вечеря. Свічок мерехтливих вогні.
Гаспачо. Сидельце ягнятка в вині.
Рахунок осилить хіба зорерах…
Такий ресторан посилаємо нах.

А вдома і драники, борщ, і сальце,
в бокалі домашні горілка, винце, –
смачне все і добре, як з лампи від джина…
Так стіл накриває одна лиш дружина.<br>Остап

кажуть усі роcійські лохі
шо у війні не їх вина…
коли кацап останній сдохне, –
тоді й скінчиться ця війна<br>Остап

з ребра Адама, кажуть, Єву він зробив.
і, мабуть, з цим він трохи начудив…
та як казала в черзі одна дама:
– боюсь спитати з чого зроблено Адама..<br>Остап

зозуля, чуєш, он, рахує –
то відлик кроків в небуття…
останнім часом нам бракує
життя<br>Остап

нечутливих жінок не буває, трясця!
і в які б не вживалися ролі,
у жінок (і в усіх!) є чутливі місця! –
в одній – дача, в одній – біля моря…<br>о

ти оком відкривала пиво
ногою двері вишибала
і посміхалася так мило
коли із пасхою вітала

від посмішки твоєї яйця
в усіх сусідів підтіскались
а ввечері по всьому місту
від тебе мусора ховались

та я кохав тебе без тями
мої пітніли окуляри
як перескакувала ями
в міні-спідниці на бульварі

а влітку квітами барвисто
земля іскриться і палає
нажаль нема вже того міста
і нас з тобою вже немає<br>Остап

– кого до раю не пускають? –
цікавлюся я у Петра.
а він: яка в тебе – питає –
мета?

відповідаю: туристична –
я у відпусці на три дні.
а він пита: чому тактичний
в багні?

– та був приліт, усіх накрило,
не встиг почистити те все…
а він мені якіїсь крила
несе.

– та ні! – кажу – ось тута с краю
зайду тихенечко і там
вздовж райських кущів погуляю
я сам.

а він так дивиться на мене –
мороз по шкірі пробива
і застряють десь аж у стегнах
слова.

– та вже, – він каже – тут початок
того що буде назавжди.
зрива з дверей якусь печатку.
– то йди…<br>Остап

колись вже прийде світ до тями,
або ж назавжди втратив нюх?
коли життя смердить лаптями, –
то називають "pycький дyx".<br>Остап