для любові потрібні двоє,
троє, четверо чи мільон…
наша рота свєю любов'ю
накриває хоч батальон.

не врятують колеса і ноги
від любові від нашої! ви
зрозумійте, що ми – просто боги!
бо ми, в роті, всі – боги війни.<br>Остап

як добре, що у вас горить
яскраве світло у кімнатах…
і в мене так буває мить,
чи дві на день, і то – багато.

як добре, що у вас тепло,
що кожен третій не тверезий,
а кожен другий вже – в гімно…
та поки я за вас померзну.

у вас тече з кранів вода
і вистачає урожаю…
я, сухпайок свій доїда,
добра вам всякого бажаю.<br>Остап

в саду вишневим стоїть хата.
співають про хлопів дівки.
дірок у небі забагато –
крізь них ми бачимо зірки.

не плутайте "шпана" і "шляхта",
чипляясь за чужі грудки.
дірок у небі забагато –
крізь них ми бачимо зірки.

в календарі червона дата, –
про неї множаться чутки…
дірок у небі забагато –
крізь них ми бачимо зірки.

коли ти підеш воювати,
дружині вишлють два рядки:
"дірок у грудях забагато
і витікають з них зірки".<br>Остап

Так хочу радісних новин,
Я знаю, в цім не одинока.
О, скільки стомлених родин,
Що в серці рана так глибока!

Чекання, мов скрипучий віз,
По бездоріжжю, що мандрує.
Не від дощу це море сліз,
Так сміху й радості бракує.

Так хочу радісних новин,
Вдихнути щоб на повні груди.
Вантаж забути всіх провин,
Стирчить ще колючками всюди.

Так хочу радісних годин,
Щоб тиша, не страшні тривоги.
Та сниться все, що ти один,
На тлі вечірньої дороги.<br>Тамара Назарук

Вони стояли непохитні, такі великі, високі й невагомі. Кожна мала свою форму та свій вигин. Якісь сторони були
пологими й легкими, а інші різкими, гострими та недосяжними. Вони тримали свою силу, свій образ, що затуляв пів
світу.
Він любив ці гори, їхні простори, їхній неосяжний горизонт. Він щодня прокидався біля їхнього підніжжя, щодня
протоптував свої стежини, по яких повертався назад. Волосся було мокре від сьогоднішньої зливи, а на шкірі ще
лишилася засмага від учорашньої спеки. Щоки ще були сухими й укритими лускою від недавніх вітрів.
Вони самі не знають своєї погоди. А якби й знали, то чи стали б казати? Навіщо ж йому знати, якщо він і не питав?
Його не хвилює, чи буде сьогодні злива, чи буде град, чи подарують вони йому милість та відкриють на небі
зорепад. Він знає свій вибір, свою дорогу, яку обрав до цих гранітних мурів. Він полюбив те, що сам обрав, цю
стежину, що сам протоптав до їхніх сніжних вершин.<br>Ксенія Волобуєва

Гарячий лід, трибуни гомонять,
Арена знову кличе нас у бій.
Хокейні крила до звитяг летять,
І кожен мріє про великий стрій.
Проблеми зникли — почалась гра,
Забудьмо все, що тисне день у день.
Хай сила духу переможе страх,
А серце б'ється в ритмі перемог.
На льоду блищать швидкі ковзани,
Шайба мчить, мов блискавка в імлі.
У кожнім русі — віра і надія,
Що ми досягнемо своєї цілі.
Лунає гучне: «Ура!» з трибун,
Сирена кличе до нових атак.
Хокей — це сила, мужність і вогонь,
Що запалив у серці переможний знак.
Весна прийде після зимових днів,
Та пам'ять про цей матч не згасне.
Хокей живе у наших почуттях,
І кожна гра — це справжнє щастя!<br>Наталія

Гарячий лід, трибуни гомонять,
Арена знову кличе нас у бій.
Хокейні крила до звитяг летять,
І кожен мріє про великий стрій.
Проблеми зникли — почалась гра,
Забудьмо все, що тисне день у день.
Хай сила духу переможе страх,
А серце б'ється в ритмі перемог.
На льоду блищать швидкі ковзани,
Шайба мчить, мов блискавка в імлі.
У кожнім русі — віра і надія,
Що ми досягнемо своєї цілі.
Лунає гучне: «Ура!» з трибун,
Сирена кличе до нових атак.
Хокей — це сила, мужність і вогонь,
Що запалив у серці переможний знак.
Весна прийде після зимових днів,
Та пам'ять про цей матч не згасне.
Хокей живе у наших почуттях,
І кожна гра — це справжнє щастя!<br>Наталія

Знов біла акварель розмила місто,
Бо на тумани щедрий листопад.
Яке чудове це ранкове дійство –
Фасад будинків ледве проступа.

Така волога вмиє лист останній,
Траву зелену звично звеселить.
Ну, а мені б торкнутися вустами,
Щоки твоєї на коротку мить.

Знов білу акварель розсіє сонце,
Проміння з-поміж хмар пройде таки.
Везучий будь, мій любий охоронцю,
На всі воєнні й мирнії роки.

<br>Тамара Назарук

День суботній сонце звеселило
Якось так раптово й відійшло.
Що ж ти, моє серце, посмутніло,
Раз печаль відбилась на чоло?

Весна, промайнув вже майже місяць,
Не лиш підсніжник, крокуси цвітуть.
Слухняно ноги знов болото місять,
Так радісна до лісу й лугу путь.

Було колись…топтали вдвох дороги,
Тепер вуста в самотності мовчать.
А в телефоні знов і знов тривоги,
Так застережним голосом звучать.
<br>Тамара Назарук

З шипшини намисто дарує знов осінь,
А ти у думках залишився ще й досі.
І як не стараюсь, забути не можу.
Знайдеш собі іншу, на мене похожу.

Не довго тривала любов та облесна,
Згубились у водах давно уже весла.
Хотів би вернутись, та я не чекаю.
Таким як ти став, я уже не кохаю.

Ще спомин пекучий, далекий озветься,
Не швидко ще стихне той біль і минеться.
Позбутись його я поки що не в змозі,
З шипшини намисто дарує знов осінь.
<br>Тамара Назарук