Лиш дах будинку і антени,
Ще як палітра, клаптик неба.
Весняно не бунтують вени,
Фрагменти хмар чекати треба.

Їх знову повагом час витер,
На голубому – птахів крапки.
Набір спотворених лиш літер,
Ще богомола дивні лапки.

Як він тут опинивсь, не знаю,
Яка цікавість його тішить?
Він із якого до нас краю,
Що на дев`ятий в дальню нішу?

Ось був і зник, кудись полинув,
Не до вподоби цвіт розмаю.
Он скільки квітів тут покинув,
Його смаків я теж не знаю.

Дахи будинків, шершні гудуть,
В них тут гніздо десь є поблизу.
Гайну на дачу знов, мабуть,
Мені так радісно донизу.
<br>Тамара Назарук

Я у човні, сумні ідеї,
Вдивляюсь в стебла елодеї.
А на поверхні вод дрібненько
Квіток намистинки біленькі.

Все тихе, плесо в прохолоді.
Скажу сьогодні смутку "Годі".
Мені топтатись вслід не треба,
Така бездонна синь у неба…
<br>Тамара Назарук

Так пахне вже весною сонце й небо,
Хоч лютий лише руки розпростер.
Мені знов щастя більшого не треба,
Раз ти обрав для зустрічі четвер.

Ще тиждень буде лиш на половині,
Неділя десь у мріях, вдалині.
Бурульки плачуть – то від щастя – нині,
Нема причин журитись і мені.
<br>Тамара Назарук

Тобі личить все – від маски до каски,
Тобі личать навіть мої і підказки.
Береш на ура навіть кпини і сміх,
Цураєшся довгих, самотніх доріг.

Тобі личить вечір і навіть світанок.
Тебе любить день, усміхається ранок.
Тебе люблять всі – дорослі і діти.
Ну, як же я можу тебе не любити?
<br>Тамара Назарук

Ти ще прийдеш і час доби – дрібниця.
Коли чеканням жити вже не буду?
Живе у серці тиха таємниця,
Подалі від настирливого люду.

Ти ще прийдеш…після всіх спроб невдалих.
В душі вже пустка, ні, не ворожнеча.
Коли відпустять з сумом всі вокзали.
Нема доріг туди, де була втеча.
<br>Тамара Назарук

Отак у цей похмурий день
Пасивно сонця не чекати.
Сум весь витрушую із жмень,
А навзамін хай сміх до хати.

Отак дзвіночками дзвенять
Слова, що зберігала в серці.
Дні холоду зими злетять,
А щастя скрізь, не лиш на денці.

А там за сміхом ти ввійдеш,
Не встигну двері притулити.
Зраділа зустрічі, ти теж,
Нам нарізно так важко жити.
<br>Тамара Назарук

Ти знову розцвіла, помолоділа.
Здивовані сусіди, друзі теж.
Ну а тобі до них немає діла,
Бо ця весна щасливая без меж.

Хоч він тобі у Вайбері не пише
І смайликів кумедних теж не шле.
А краєм ока усміхнувся лише,
І що людські надумані кліше.

Ти знову, як колись, цінуєш миті,
Де пахне дощ тюльпанами й бузком.
І ждеш його волошки-очі в житі.
Цінуй три крапки, сторонися ком.
<br>Тамара Назарук

Я потайки прийду, як не чекаєш.
Зрадієш ти, немов мале дитя.
Бо ти моїх доріг усіх не знаєш,
Як не чекав на це і вороття.

Я потайки від всіх, навіщо свідки?
Діждуся сонця, люд тоді в бігах.
Та де його знайду у осінь, звідки?
І все у нас лише в жаданих снах.
<br>Тамара Назарук

Перецвіло в душі намисто фраз,
Яке носила, тішилась щоденно.
Як гірко, що любов цвіте лиш раз.
Як сумно, що це так, а не напевно.

Перецвіло й в садах, опалий цвіт,
Ще вітер, як хурделицею в’южить.
Чому ж так в весну з гіркотою світ
І смуток із печаллю вірно дружить?
<br>Тамара Назарук

Знов листопад рослинність водну згладив.
Дощі лилися, річку поповнили.
Не дочекалась фальші, ані зради,
Ти був і будеш, мій найкращий, милий.

Пливе повільно листячко вербове
Корабликами в ніжній позолоті.
Так рік у рік, і дійство це не нове,
У легкій й водночас мінорній ноті.

Знов листопад теплом останнім тішить,
Що вітер задрімав аж на осонні.
І ти, на щастя, вже не будеш іншим,
Ось квіти й ласку знов несуть долоні.
<br>Тамара Назарук