ти – сонце, ти- вітер, ти – ясна погода;
ти – море, ти – хвиля, пісок і негода;
ти – єднання, кохання, надія, зітхання;
ти- моє нездійсненне бажання;
ти – ілюзія, віра, єдина помилка;
ти – залежність, мурашки, безневинна дитина;
ти – морок, ти- страх, ти- одвічне знамення;
ти- перше зізнання, єдине благання, гірке обажання;
ти- думка, ти- голос, ти – шепіт, сльозинка;
ти – мрія, душа, відголосок, невинна;
ти- трепет, ти- зорі, ти- кінець і початок;
ти – гіркий апельсин, моїх планів зачаток;
ти- оаза, веселка, росинки краплинка;
ти – мій крик, моя аура, маленька пилинка;
ти- зцілюєш, раниш, губиш, вмираєш;
ти- плавиш мене і до купи збираєш;
ти – повітря в легенях і останній мій подих;
ти – кипиш у мені і всі жили холониш;
ти – збурюєш фарт і забираєш надії;
ти – полониш мене і вбиваєш всі мрії;
я єднаюсь в тобі, як в останній агонії;
та тебе у мені , як краплини у морі і
ти – це все, що є у мені божевільного,
я як воїн один, а ти армія спірного;
я не маю бажання тобі опиратися, я здаюся,
прогнуся, віддамся, продамся,
я увічню ім'я твоє в власному імені,
ти і я – це єдине, сюжет в фільмі ми… <br>Інна Торак

Повертається з фронту до дому,
Зустрічає вся родина.
Хтось піде до Божого храму,
Виливає все наболіле Батькові.

Про біль і свої страхи відкриває там.
Там отримає спокій і підтримку,
Поради, як доровказ, що ведуть вперед.
Надію- рухає життя людини .

Все змінюється і в середині і зовні.
Веселка світиться навколо нього,
І радісно і світиться обличчя.
Що святті повернулися в наш прекрасний час.

Ще воїни – герої і діти, що підержують нас.
Дають рухатися вперед, в цьому важкому стані.
Дні летять, а двері рідної домівки відчинені завжди.
Яку пори року повернувся?

Обійми рідних зустрінуть тебе.
Закордоном туга в серці закрадається,
Хочеться сказати повернутися до рідної землі.
По всьому світі розкидався український народ.

Хто на заробітках, а деякі в в'язницях сидять.
Там важко, то не рідна земля.
Хочеться їм повернутися назад,
Отримати спокій і з'єднатися з вічностю.

Земля всіх прийме, після завершення життя.
Живи на повні груди і не втрачай свої можливості.
Люби і цінуй кого хочеш,
Відкривай свої таланти.

Змінюючи свій світогляд до навколо себе.
Світ міняється і ти змінюєшься.
Твори добро і пам'ять славну залишиш по собі.
Щоб рідна історія була у тебе.

Пиши сторінки в своїй книзі .
Чорнилами на аркуші паперу.
Спогади і події в хроніку ввійдуть,
Щоденники, вірші натхненням стануть.

І цеглинкою ввійдуть в будинок твій.
Будь архітектором свого життя,
Вільним від різних рамок.
Лети, як яструб над небесами.

Твори історію свого життя.
Хоть тіло зруйнується, а дух вільним стане.
Десь зіркою в небі світитися будеш.
Хтось із Землі побачить над небосводом.

І в пам'яті воскреснуть різні події.
Життя прожите недаремно,
З радістю відходити треба.
Усмішка на обличчі змінює все.

Двері вічного дому відчинені для тебе,
Це лист написаний недаремно.
Повертайся живий, чи полеглим.
Радісно,чи сумом зустрінуть тебе.

Квіти живі подарують вони.
Пам'ять в серці збережуть рідні.
Країна надіється провернути усіх,
І пам'ять передати молодшим поколінням.

На згадку книгу збережуть,
Постамент на камені – могилі поставлять.
Обличчя десь засвітять, щоб згадкою не втратила сенс буття.

Життя смертною не завершується,
А десь в пам'яті суспільства збережеться.
Ти не самотній в цьому світі,
І там чекають рідні і близькі друзі.

А земля єдина для всіх,
Спокій вічний знайде тебе.
Все закриється перед очима.
І могилою стане рідна земля.

І вічний спокій зустріне нас.
Закінчиться буття людини,
І весь пройдений шлях зупинитися.
Вся історія в вічний архів війде.

Зберігатися, ця книга до наступного життя.
Хто спомнить і прочитає її.
І оживуть в своїй свідомості.
Ностальгія за минулим.

Сльози потечуть річкою,
І дощі оживлють землю.
Так відродиться душа минулого.
Вічна пам'ять у Всесвіту зберігається.

Спочивай з миром і любов'ю дорогий друже мій.
Слова вигрівані на стелі вічності.
Серед різних могил знайду тебе,
І квіти поставлю біля обличчя Твого.

Денис Третяк 17.06.2026<br>Денис

Я любила давити прищі
й припікати їх спиртом;
голяком на стільці,
закинувши ноги на стіл, палити цигáрки.
Я любила ростити вірші́
на веранді бабусиного будинку.
І завше сміялася з херових жартів
— це реакція «зась!», щоб тримати
непотрібні стосунки з тим,
кому кажеш крізь зуби: брате!
Я сипала в горщики кісточки́
і шкіру, віддраєну з п’ят,
відганяла ті кляті хмари мошви,
бо вірші ростуть лише так:
вони часто ростуть із солдатів.
Я любила ростити вірші:
хороша закуска для спирту з глюкозою,
стимулятор начхати-на-них-почуттів,
які цвяхують замлілу голову.

Я заставляла веранду чим трапилось:
глечиками, вазами, чарками, слоїками;
проростали вірші навіть у чайниках.
Їдкі запахи рим — що ви зі мною накоїли!

Я любила (ні!) лишати вірші
на веранді бабусиного будинку,
наглухо закривати від бджіл
і дивитись, як мало-помалу никнуть.

Я втікала на зиму в місто:
там приємніше давити прищі;
в теплі краще думається над змістом
тих зраджених мною віршів,
на морозі
покинутих
звірськи.<br>Владислав Боговик

А ти хоч раз думав , хоч колись що таке свічка? Один лиш дотик руйнує всю основу .
Так це лиш свічка, лиш парафін навіщо думати за це ,це всього лиш матеріал .
Ні! Ні! Ти не розумієш це життя , людське життя якщо доцільно.
Це тобі не матеріал , це ніжна  шкіра і почуття змішав, один лиш дотик здатен зламати ціле життя.
Ти не розумієш цього ?
Це тонкості життя, ось так як свічку можна взяти і зламати одним лиш рухом , діями своїми. Ти думаєш це смішно… Так , я розумію всі ми грішні і могли зламати не одне життя , так , я розумію немає ідеального в цьому світі але ж зробити його краще і простіше в змозі ми. Чому ні? Почати головне із себе , а саме головне – це Ти. І доробивши свічку досконало щоб це було завжди, адже свічка – це не шматок матеріалу , це життя , яке несемо ми в собі !<br>MaryVaky

А я сиджу в кімнаті і серце мліє ,і світло із вікна все темніє і темніє та я запаливши ароматну свічку собі тихенько мрію.
А може і не мрію…
Гадаю про те , про се , й про головне. Про життя , про майбуття про квіти зорі і повітря.
Про зірки які висять далеко в небі про вітер який віє на просторі і квіти які ростуть десь там далеко в полі. Про їжачка який повзе тихенько у траві не знаючи своєї долі.
А я жива , я все-таки жива і можливо хотіла б щасливої долі. Де серце б'ється як тополя десь  в полі , про радість яку несе маленька пташка , і про спокій… Якого немає в моєї долі , Є війна ! Є страх! Є люди які плачуть від недолі, нам зараз страшно, ми всі боїмося що кожен подих може бути останнім , такі реалії життя і змінити ми цього не можемо.
Бо все ж таки це наша доля і життя яке несемо , Ми так неустанно .
А вітер свище у вікно бо на хвилинку стало тихо за вікном , але ж яка це ж є краса і щастя бачити цей світ прекрасний, цей вітер який віє обличчя , ці крапельки роси які лежать тихенько у траві.
Ми все витримаємо ми зможемо, бо ми є сила , і у нас є головне .
Ми витримаємо , скільки б життя нас не косило , бо у нас є віра, бо ми всі єдина Україна !!!<br>MaryVaky

Ти мов планета не земля,тут війна
Ти мовперша любов на все життя

Ти така одна красива і смішна
Очі твої,не мов та зоря,знати не
Хотів до того дня,думав не моя,
Не вірив,що зійдуця сердця
<br>Neki1

Краще нікого не кохати.
І страждань не завдавати.
Ну нащо мені та любов,
Що серце рве знов і знов?

Краще я з котом залишусь.
Краще на півдорозі спинюсь.
Не буду я печалі шукати,
А вільно по житті гуляти.<br>Боднар. І

Пробуджений кріпак долає бар'єри.
Для нього режим сьогодення – як для тварини вольєри.
У чому концепція сучасного світу?
Прийшло розуміння, що це поле для цвіту.
Так, саме так – для майбутнього цвіту,
перед початком новітнього заповіту,
що вмикає серцям просвіту.
Мов вибухова армада зеніту.

Розуміння прийшло не зі звичності світу.
Усьому вина – циклічність еліти.
Вона досягла – афект пріоритету,
та втратила – долю імунітету.
Відтепер люду не потрібна форма силуету.
Вагомість для них – сутність секрету,
секрету, якого ніхто не надасть.
Долання по суті одне – через пристрасть.

Постійно впадати у рух, не дивлячись на клопоти,
і зупинятись не треба. Характер та свобода – оце наші квоти.
Сила, харизма – то все Верховина,
а от незалежність і воля – ось це вже вершина,
вершина, яку нікому не здихатися.
Краще вже – в озері брехні з ящика захлинутися.

Для когось звучання цих слів не примкнулися,
отже, від колообертів страждань не вжахнулися.
А деякі вирішили збагнутися,
назустріч особистому обернулися.
Почали вони щось зовсім маленьке,
але згодом – це перетвориться на дещо священне,
священне для себе – і тільки для себе.
Не будучи черговим, що дивиться в небо.
Небо – то все є клопота,
воно не додасть нам якоїсь там квоти.
У нас у всіх є найважливіша клопота:
визнання, що це є єдине – зріст і свобода.

Зріст не буває з додаванням у життя рабсили.
Так змусили вважати лепрікони-дебіли.

Зріст – це не придушення волі,
це її розквіт, як нарцису на полі.
Вагомість зросту – дорівнює нашій крові.
Саме тому увага йому як основі.
Тут немає релігійного чуда,
лише будова і фізіологічна структура.

Воля -то серце, зріст – то є кров.
Дії – судини, характер – є мозок.<br>Артур Савчук