А сніг мете…
А сніг мете.., мете.., неначе вперше,
Жбурляє весело сніжинки навкруги.
Я біль не відчуваю – втому радше,
І важкість на собі страшенної ваги.
Не можу ворухнути ні ногою ні рукою,
Німим став – десь подівся голос мій.
Лиш бачу білий сніг перед собою,
Й шматочок неба сірого в пітьмі.
Мій дім тепер, мов Великодня паска,
Увесь до половини – щира снігова глазур.
Та з дірами у стінах, наче сир швейцарський,
Від вибухів снарядів і від куль.
Десь тліє наді мною обгоріла балка,
Димок вплітається у вихор сніговий.
Я посміхаюся, в очах – імла і мряка,
Сном забуваюся у пастці крижаній.
Сніг стежку до будинку засипає,
Кружляє в небі, затуляє божий світ.
А мені сниться, як у теплім маю,
На голову сідав, але черешні цвіт.
Хрущі шугали над садком вишневим,
І так далеко ще до зимових чудес!
Тепер, лиш сніг потоком кришталевим,
На землю мерзлу падає з небес.
Якби це, вирватись із сніжного покою,
У вирій полетіти, в теплії краї!
За небокрай, куди веселою юрбою,
Летять у листопаді журавлі.
Побачити свій дім із висоти польоту,
І жодної душі живої, тільки сніг…
У царстві зітканому з холоду і льоду,
Я ще живу, але лише ві сні.
А сніг мете.., мете.., все замітає,
Здається, що він вічність вже іде.
Я очі у останнє закриваю,
Мене в уламках так ніхто і не знайде…
Костянтин Вишневський
