А ти дивилась йому в слід…
Таємно, щоб ніхто не бачив.
О, заборонений той плід!
Хто скуштував — не раз заплаче.
На людях ви були чужі.
«Так треба»,— шепотіли губи.
А як лишалися самі —
Кохались, до самої згуби!
Весь Всесвіт був лише для вас,
Годинник сповільняв хвилини.
Дощі вистукували вальс
І червоніла горобина…
Хотілось вірити тобі,
Що саме це і є кохання.
І, у нерівній боротьбі,
Твої здійсняться сподівання.
«А що вона? Помилка долі!
Хіба спроможна так любить?
Життя сімейне — це пуд солі,
А я умію солодить…»
Та він знов йде. І не пояснить,
Чому залишить її тут.
Свічки згорають і загаснуть,
Не має рішення трикут…
Ти знов дивитимешся вслід.
Пустими, грішними очима.
О, заборонений цей плід!
І безнадійна в нім причина…
Барчук Р
14.12.22
Барчук Раїса
