Ти не знаєш ні свого походження, ні свого призначення,
твоє ім’я стирається щомиті, що й не встигаєш помічати,
ти ходиш з невідомо ким на неплановані побачення,
ти вже давно забувся, як воно, по-справжньому кохати.
Твої слова забуті, в довгий ящик кинуті,
твої ідеї тільки все руйнують та когось дратують,
твої думки твоїми ж нервами не можуть бути прийняті,
а ти не бачиш цього і нічого ти не чуєш.
Твоя душа перебуває десь у просторі,
вона заблудла і не хоче повертатися,
твої пісні підсмажені у тостері,
на них не маєш ти й секунди сподіватися.
Твоя поезія нікого не заводить, не підживлює,
твоє взуття по цій землі давно іти втомилося,
а ти ідеш, ідеш й нічим себе не силуєш,
і бережеш все те, що десь далеко в пам’яті лишилося.
Ігор Мартинюк
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
