А я…буду мовчки милуватися тобою,
Любити, навіть коли буваєш злою,
Буду з’являтися, "ні звідки", випадково,
Кидати натяки, аби почула моє слово.
Хіба ж краса не в твоїй справжності?
так, у її наївній простоті та складності.
Й мені…шкода.
Шкода, що ти не розумієш своєї вроди,
Що впускає в мою душу бистрі води,
які затянуть швидкоплинно у глибоку яму…
Чи не пора мені піти, сповідатись до храму?
Ми – підлітки, а значить чисті,
Тож і думки мої іскристі.
Хіба ж не найсвітліше почуття –
Кохати так уперше, аж до забуття?
Чи це погано – бути фанатиком твоїх очей химерних?
Таких суворих, а часом – і відвертих
Якщо хоч раз заставлю їх засяяти,
То знай, на крилах трепетних буду наздоганяти
тендітний хід твоїх думок,
Що надихають прагнуть до зірок.
А усмішка… ця річ п’янка, мов те сухе вино,
Яке скуштуєм ми, дивлячись сумне кіно.
І пам’ятай, ти така єдина,
Нехай в тобі й бушує дика злива.
Анна Швець
