Десь край лісів, де тихі води,
Де вітер грає між дубів,
Стоїть село – окраса роду,
Сповите шепотом степів.
Колись давно, в часи минулі,
Прийшов сюди козак Бондур,
Знайшов тут землю не забуту,
Заклав він хутір між горбів.
До нього друзі долучились,
Наливайко й Гудим-боєць,
Три долі в єдність об’єднались,
Щоб разом творити свій вінець.
Пройшли роки, прийшли князі,
Любомирські, Потьомкін згодом,
Та не зламали дух землі,
Що виростала з міцним родом.
Святу церкву тут звели,
Щоб Бог хранив село під небом,
Щоб у молитві ожили
Надії, щастя й щедрий хліб нам.
Та прийшла війна жорстока,
Чорний вихор злий завив,
Шість сотень хлопців на світлооке
Поле бою враз пішли.
Село горіло, та не впало,
Партизани тут вночі
Несли свободу у руках,
У битвах ковані мечі.
«Буревісник» в лісах лунав,
Смерть ворогам – єдиний гасло!
І знову сонце зацвіло,
І поле знову колосилось ясно.
А нині – спокій, мирна днина,
Та пам’ять в серці не зника,
Бо Бандурове – то родина,
Що крізь віки іде жива.
Тож хай у кожній хаті рідній
Горить вогонь добра, тепла,
Щоб наша пам’ять не зчорніла,
Щоб слава вічною була!
Карпець Ростислав Ігорович
