Твоя любов до мене замерзає,
Мов світло двох блідих елегій суму.
У голові – лиш втому переварюють думки,
Я вже не можу в цій війні залишатись.
Сварки твої — гіркіші, ніж диявол,
І гук з тунелю котиться щодня.
Не слухаєш: мов тиша між словами —
Де пристрасть? Де вогонь? Де ми? Де я?
Я пам’ятаю — осінню ніч безкраю,
Там ми сміялись, грались на вітрах.
Тепер же — тиша, тьма, яка тримає
Мене за руку — ніжно, мов дитя.
Сьогодні — слово є, і є натхнення.
Завтра — жарти стануть тінню для слів.
Я пам’ятатиму холодні наші тертя —
мов камінь страху — тис мені хребет.
Чому вагаєшся — відпустити?
Чому стільки жалю у твоїх очах?
Твій вибір — тінь. Він лагідний і гострий.
Ти йдеш мовчки. І відлуння — не моє.
Сонце мені набридло вже мерехтіти,
Й нічні розмови, мов затертий вірш.
Та є момент, коли, щось в грудях світить,
І біль стихає — не зника, а звик..
Бліді елегії — стоять при порозі,
Вкривають плечі, пальці, і думки.
Я відійду. І далі — все в дорозі.
Страждай або забудь. Ти вже такий.
kuinkii
