Чи знаєш, що таке буття,
Коли у серці твоєму зима?
Коли так швидко змінюєш взуття,
Що розуму спочинку вже нема?
В мені клекоче буревія,
В мені печаль, в мені вогонь.
Він все спалив — оскаженілий —
Та залишив мені всю скронь.
Що зорана думками й болем,
Що в темряві горить лиш кров’ю.
Що поглинає наче вихор,
Що розриває душу вщерть.
О Боже, я прошу, мій милий,
Даси мені свою любов?
Мені так боляче, всесильний,
Це серце розриває знов.
Але мене вмовляє тиша:
«Його нема! Забудь! Забудь!»
І кожен шепіт, кожен подих
Кричить мені: «не жди! Забудь!»
Я це приймаю. Замовкаю.
Більше нема в мені мене,
Я тінь минулого, тінь себе,
Я морок, що повзе у тінь.
Більше немає в мені сили,
Я заховаюся в собі.
Цю темряву до мене запросили,
То хай поглине все та всіх.
Ліззі
