Ваза
Зі скла я ваза, загартована, міцна.
З минулого в ній квіти й щастя, бруд і горе.
Але для тебе її вимила до дна
Та з вази тої вимостила море!
Той час, що поділяла я з тобой
За краплей краплю віддавала
В твої руки всі свої хвилі
Душу, спокій і любов
Та спрагла, коли були дні розлуки.
Ти був мій світ, мій сенс, мій сміх та моя сила.
Але не вклав ти душу і повагу в той букет,
Можливо, все тому, що сильна, не просила.
А може, бо того в тобі не є!?
Тому рікою стало моє синє море
А потім геть змільчала, майже ручейком.
Загнав іглою мені в серце стільки болю
Що стало воно просто битим склом.
Але…
Змету осколки ті страшні, болючі
Скину всі в вазу, мити не схочу
Та спробую то якось пережити
Вся в трісках, шрамах але досі на столі стою.
Можливо згодом я стану сильніше.
Можливо і засяє скло колись
Можливо, навіть, простить мене Боже
Та я забуду, як сильно болить.
Катерина
