Час покинув свій,
долаючи втому…
Я – у Києві
сто років тому.
Усміхнені квіти на клумбах.
Трамваїв густоголосся.
Міліціонери на тумбах
завмерли, як колОси.
Ось ця чарівна пані,
яка вибирає буси
прямо з вітрини – останні,
можливо, моя прабабуся.
А з цим малюком у колясці,
що так зворушливо плаче,
ми розминемось у часі…
Пробач, не до побачення!
Володимир, на хрест спершись,
як то кажуть, камо грядеши,
здається, побачив першим
нас – прийдешніх…
Вночі на дніпровські схили
падає срібне намисто…
Валер‘ян Підмогильний
«Місто».
Юрій Гундарєв
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
