Пророцтво старого волхва, шепотом нісся вітрами; 1606 рік панував над козаками.
Славні запорожці в похід вирушають,
на чолі з Сагайдачним, кращу долю шукають. Зануривши руку у річку глибоку, просили русалку про допомогу:
«Дівчино люба, зглянься над нами,
будь милосердна, разом з вітрами!
Шлях морський на нас довгий чекає,
а ворон чорний підстерігає.
Дай нам впевненість в завтрашнім дні,
щоб ми не заснули у темній воді».
Вітер завиває над Дніпром широким,
в човні козаки пливуть сивобороді.
Мужність і завзяття читалось в очах,
воля й багаття палало в серцях.
Хвилі чайку гнали сердито.
А шторм почав панувати над світом,
вихором каплі дістали небес.
І дух козацтва воскрес,
душі прадідів стрепенулись,
все птаство різко проснулось.
Човен заточили в кільце,
міцно його, зі всієї сили, тримають,
в пащу негоди не відпускають.
Старий кошовий Бога благає,
все сильніше весло до грудей притуляє:
«Поможи пережити погоду страшну,
я не залишусь надовго в боргу!»
Аж раптом стайка чайок злетіла,
крилами сильно затріпотіла —
шторм проганяють птахи, вісником стали вони.
Дібралось до Варни славетне козацтво,
розгромило османське «піратство»,
навіть фортецю спромоглись захопити,
люде невільного з рабства звільнити.
Пливуть запорожці по гладі морській,
мріють опинитись у річці своїй.
Ні з того, ні з сього, човен хитає,
складається враження, що він оживає.
Отаман Сагайдачний мовчить,
в темну воду поволі глядить.
Замиготіли очі сріблом,
хтось повертає човен без вітру.
Усміхнувся щиро воді,
віддав все в руки її.
Тим часом, гирло Дніпра якорем стало,
ланцюгом металевим все покривало.
Султан наказав чайку схопити,
щоб душу її занапастити.
Мстиве коріння русалки росло,
на дно затащило османське ярмо.
Не варто без шани в воду ступати,
можуть тебе й залоскотати.
Козаки додому вже допливали,
але на серці залишилися рани.
Хоч і ворога знищено вщент…
В історії, якою ціною закарбувався момент?
Сотні й тисячі полягло козаків,
за волю народу, за справжніх братів.
Єлизавета Громова
