Хто злу покаже нам натуру,
Чи може слабкість підверне
Або немов теля дурне
Візьме та й бовкне зпозадуру.
На що – всередині зіжме.
А ти борись, сам жми себе!
І воля твоя спинить бурю.
Чи часом погляд зріже хіть
Своїм холодно-сірим жаром.
Збиває з ніг ніби ударом
Те кволе слово мимохіть,
Що вислизнуло сизим паром.
Ще й мало стати цінним даром!
Страшніше всіх нічних страхіть.
Вчиняє хтось, як ти б не став,
І грізну славу віє світом.
Своїм всевладним заповітом
Руйнує все, що ти надбав.
Не лізь до нього напролом –
В його очах ти будеш злом.
Він зробить все, аби ти впав.
Це значно тяжче і мудріш:
Не вгору йти, а шлях інакший,
Ніколи легший, завжди важчий,
Знайти і рушити скоріш.
І відшукати в нім той власний
Пекучий стержень непідвласний,
Бо часто він дере, мов ніж.
Буває, правда грає з нами:
Одних виводить наперед,
Обранивши скрізь очерет,
Других веде убік лугами.
Та безліч губить, сіє вред:
У бій кидає на багнет,
Розводить ближніх ворогами.
Бо неньку кожен боронить,
Своє єство в ній захища.
А памʼять все перехреща.
Відмінне викорчує в мить,
Лише подібне залиша,
Що тільки підливає зла.
Роки пройдуть – воно ж горить.
Тож ціль і сенс є для життя:
Волію правду відпустить.
Бо кров, якщо завжди кипить –
Загубиш щастя від буття.
І затріщить, і загремить,
Не маю правду боронить!
І не згубить свого в ній Я!
Євгеній Білик
