Вже третю весну не пахне бузок,
А хмари закрили і зорі, і Бога.
І кожен світанок — мов ще один крок
Крізь вибухи, втрати, зневіру, тривогу.
Десь мати чекає сина з фронтів,
А десь дівчина — листа надії.
Та замість слів — "загинув у бою"
І серце тріскає, мов крига, без сили.
Ми вчились не плакати навіть вночі,
Бо знаєм, що завтра може не бути.
В кишені уламок, в руці — оберіг,
А десь біля серця — поцілунок на згадку.
Вдень гупають гради, горять міста,
А вранці — каву в окопі п’ють ті,
Хто вкотре зустрів цю чорну весну,
І вдома лишив свою маму в сльозі.
Ми живем між сирен і порожніх квартир,
Де ікони тьмяні від диму і пилу.
І кожна ніч — це мов шанс дожити,
А кожен світанок — подяка, що цілий.
Та ми тримаємось, бо інакше — не можна,
Бо хтось там на фронті тримає нам небо.
Ми разом стоїмо крізь біль і нестачу —
Ми українці. І вибору в нас немає.
Микита Литвиненко
