Весна. І день був теплим, і вітер шелестів
І тихо нахилялись дерева до землі,
Дзюрчав струмок у гаї, співали солов’ї,
Солдат ішов повільно, немовби в нікуди
Прийшов він на могилу і обережно сів
І його смутний погляд із-під кошлатих брів
Невпинно видавав те, як тяжко на душі
Солдату молодому, що довго йшов сюди.
"Пробачте мені, тату", він тихо прошептав
"Не вірив я Вам, тату, хоча я, звісно, мав,
Не вірив, що колись я буду сам-один"
І знову важкий погляд із-під кошлатих брів.
"Не вірив я Вам, тату, що вас колись уб’ють
Що воювати будем. Не дам собі забуть
Про оповідки Ваші, про фронтову війну,
Як гнали росіян ви далеко за Десну.
Як вибивали нечисть із рідних нам степів,
Як хоронили друзів у цинковій труні.
Ви ж-бо мені казали, та я не вірив Вам
Не думав, що колись я відчую це все сам"
"Пробачте мені, мамо", вів далі фронтовик,
"Що не цінив я доторк від Вашої руки,
Якою Ви ласкали маленького мене,
І примовляли тихо, що скоро все мине,
Пробачте за невдячність, яку несу в душі
За недостатню щирість і за сумні пісні
За те, що не віддячив за щиру ту любов
Яку Ви дарували мені і знов, і знов,
Що мало так дивився на те, як живете,
Що забував про те, ким був для вас і де,
Я був поганим сином, я прощення молю
В душі я все спокою ніяк не віднайду.
Щодня за вас молюся, та легше не стає
Боюсь, що вража куля зустріне і мене,
А я ще не спокутав страшную ту вину,
Що був невдячним сином. Пробачення прошу"
З землі солдат піднявся і низько поклонивсь,
А потім на могилу своїх батьків дививсь
"Помщуся, я помщуся" собі пообіцяв
"За смерті сотень тисяч таких батьків і мам,
За смерті юних хлопців і молодих дівчат,
За страх і за розруху, що ворог розкидав.
Не буде їм прощення, я присягаюсь вам!
Поставлю за це свічку—сходжу сьогодні в храм"
Подув легенький вітер солдатові в лице
"Мене не залякати ворожим тим свинцем!
Я жити буду, буду я ворога рубать
А якщо доведеться мені десь помирать,
Загину я геройськи, я ж України син!"
Сказав він і далеко почув церковний дзвін.
У мовчазнім поклоні він щиро помоливсь
Ніколи той хлопчина нікому не коривсь.
Хіба що тільки богу і старикам-батькам
Які віддали душу високим небесам.
Солдат той розвернувся, пішов у далечінь
На гомін. Його кликав далекий клич війни
Та знав, що його кулі ворожі не візьмуть,
Хіба що Смерть торкнеться у тихому степу.
Та всі одного разу колись ми помремо
Проте хтось, як собака, а дехто—як Герой.
Мікель Зорянський
