Я знов стою на роздоріжжі,
чужого смутку та тепла
Гарчать шакали у підніжжя
і плаче втомлена душа.
Сміється біль мені в обличчя
і зуби скалять почуття,
Я не дивлюся йому в вічі,
ховаю погляд в забуття.
Кохання тягне свої руки
і схлипує як немовля,
Довіра терпить нові муки,
вигукує чиєсь ім’я.
Вся ця банальність так дратує,
вбиває чиста простота,
І вже ніхто не порятує,
лебідку ту, що все одна.
Городна Яна
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
