«Забудь, живи собі далі», –
Тихенько мама сказала.
Очі закрила від глибокого жалю.
Сумно, що про тата так мало знала.
Пізнати себе, свою силу і душу,
Так спрагло хотіла, бо відчувала – мушу.
Навіть не мушу, а хочу. І зможу.
Бо відчуття «напів» нести в собі більше не хочу.
Мені ж то не тато потрібен. Принаймні, не як людина.
А тільки б знати, що була бажана, не випадкова дитина.
Що була історія, варта розмови.
Що він може й хотів би, та не мав змоги.
Прийти, обійняти, сказати як любить.
Тепло своє дати, взяти за руку і пообіцяти, що не загубить.
Памʼять про мене і віру в ту справу, для якої ми цей договір вклали.
Донька виросла, знайшла всі опори.
В собі. І в тих рідних, що поряд стали.
Дала любов і підтримку маленькій дитині.
Попри все щасливою бути пообіцяла собі віднині.
Відчула силу могутню, глибоку.
Та неймовірну вдячність за знайдений спокій.
Все в світі як треба, вона ясно знала.
Нести знання іншим тепер щиро потребувала.
Віталія Золотар
