Вокзали, станції, перони —
Розлуки дихають в долоні.
Не плачуть — виють, як той дощ,
Що серцю шепче: «Ти не змож…»
Один прибув — живий, із бою,
І мати молиться журбою.
А інший — їде, без жалю,
В обійми смерті, в далечінь зольну.
Старенька мати на пероні,
Махає сину — весь у формі.
«Бувай, рідненький», — шепче вслід,
А серце рветься — крик і біль.
Йому — двадцять, в очах — сталева,
Її ж душа, мов тінь, дерева.
Він йде — не озирнеться, сльоза через бронік не прорветься.
Бо не до сліз — війна, обов’язок усіх.
Чекає жінка — мила, тиха,
У ній тривога, не утіха.
Він каже: «Їдь. Тут небезпечно. А я кордон наш захищати».
А волонтер, у флісці сірій,
Пфдходить до водія, змучений, очі сірі..
«Передай хлопцям спасибі й речі…»
Хоч сам би був — але преречено.
вирок — «непридатний».
А он — дитина. Їй — напевно три.
Її очі — німа печаль зорі.
Вони виїхали із окупації, тата ж вбили вони. Тато не встиг. Не врятував. Хтось просто вистрілив — і впав. І ось вони, вокзал.
А ти стоїш. І все це бачиш.
І серце наче рве на шмаття —.
Воно кричить, мов куля в тілі,
Бо очі героїв — пусті, занімілі.Там — небо, тиша, втома, кров, І щось святе — їхня любов. До нас, до правди, до землі —
До всього, що ми ще малі
Цінити вчилися в журбі…
Сонце
