Нічне спустошене створіння ховає зміст свій у тінях,
Воно ховається в пустелі моїх оголених думок.
Роблю я вигляд, що не бачу, як він вбиває в мене цвях
Своїх іржавих забаганок, повних гріха та помилок.
Воно живе в мені з дитинства, коли дізналася про страх,
Воно шепоче мені дії які лякають кожен раз.
Я ігнорую все щосили, але ж воно приходить в снах…
І ось тоді я вже безсила, тож я виконую наказ.
Воно на смак як тухле мʼясо, воно на вигляд як вогонь,
Воно пече та розʼїдає мій орган, що качає кров.
І з кожним днем стає все важче не потрапляти у полон
Його задушливих наказів, його розпечених оков.
Я добре знаю цю істоту, я мала час її пізнать,
На жаль, воно та я єдине, ми як сіамські близнюки.
Воно – це ненависть до себе, я маю сили це сприйнять.
А я… а я лише людина. Що зігрівала цього змія усі ці довбані роки.
Ліззі
