Колись я думав,
Як я піклуюся про них
Так й вони про мене….
Але, але, але…
***
Занадто був хтось гордий щоб запросити, просто поговорити…
Хтось не міг навіть погляд стріти,
В очі мені зазернути.
Ох, ви, люди складні…
А я пам’ятав… Писав..
Пам’ятав про кожне їхнє слово. Завжди.
Як той уплітав суницю,
А та обожнювала стару гітару.
Як він не міг закрити рота,
Коли торочив про футбольний матч.
Як вона жила книжками дивакуватих авторів.
Завжди пам’ятав мозок мій.
Завжди дивився я на вас, гадав:
"Чому відвертається вона?", "Що мені втнути, щоб розреготався знову він?"..
Чи не зранив мій саркастичний сміх,
Випадково ваші почуття?
Я слухав кожного з вас,
Радів, проводячи тлінний час.
Та дарма! Ніким я був для всіх.
Чи гадаєте, я просто декорація театру?
Чи може я з залізним серцем?
Будь ласка вислухайте мене я…
Падаю.. тебе це навіть не хвилює.
Дурні думки доходили до мене,
Та я пручався чи був занадто боязкий…
Мені тяжко дихать, та я продовжую,
Вибір є, але складний.
Я знов один, навколо старі будинки,
Цього району я не знаю.
Але хочу загубитись,
Перестати думати: "А що відчує інший?"
Ох як я втомився мучати себе думками,
Що комусь я заподіяв зле…
Не люблю я пліткарок підлих,
Але шкода мені й таких створінь.
Мене мордує, мене несе,
Втікти я хочу од вас усіх…
Хоча б на хвильку перестати перейматись чужим існуванням.
Знов йде дощ, де ж мені сховатись…
Посиджу я один, тільки б нікого не бачить.
Усюди люди, люди, люди…
Та всі безликі.
Песик..! Боюся я й собак…
Але він справді буде слухать!
Вушка тремтять – він розуміє…!
Дякую, товаришу-партнере, тільки заради Вас, буду стримувати сліз потік.
Ох! Бузок, скільки ти цвітеш? День чи два?
А хтось вже твій цвіт зриває, гне тебе..
Топчуться невігласи по квіткам молодим..
Руйнують й руйнуватимуть. Ось так.
Через годинку вже й піду додому…
Молодець, ти знов нікого не підвів,
Та чи на довго протримаєшся ти так?
Сподіваюсь, тебе не згубить цей хаос у думках.
Дурень
