Від чого сходять з розуму поети?

Від чого сходять з розуму поети?
Від сонця, від дощу, від синіх рік?
Чи від неоспіваної сонети,
що душу рве, мов Етни пік?

Від чого сходять з розуму поети?
Від книг, не надрукованих? Від снів?
Чи, може, від убитої планети?
Від війн, що зводять її вік?

Від чого сходять з розуму поети?
Від світу, що згубив свій шлях?
Від мрій, що ними і лишились
По волі перетворюючись в прах?

Від чого сходять з розуму поети?
Життя у мріях – згуба й крах.
Та з мрії родиться людина,
А людство завжди є в віршах!

Від чого сходять з розуму поети?
Від горя, муки й пустоти.
Бо у поетів весна в серці,
У них в душі цвітуть сади.

Від чого сходять з розуму поети?
Від нелюбові, зради й пустоти.
Бо у поета серце щире
Що замерзає лютої зими.
Ірина Ковальчук