Війна в душі мені болить,
Забуті вже емоції, які були до того.
А за кордоном — мирний світ,
І так багато тих, хто каже: “Правильно” старому.
Вона болить, кричить і стогне у мені,
Вона вʼїдається у шкіру, наче пʼявка.
А за кордоном в нелюдів веселий спів —
Для них то правильно. Без зайвих слів там просто крапка.
Війна вгризається в кістки
Слізьми і кровʼю мого брата.
І не кажіть мені, що винні ми,
Бо нам би просто жити вдома всім і мріяти-кохати.
Війна зʼїдає серце, селить гнів,
Наповнює смертельною жагою,
Щоб знищити весь руський рід,
Що схований за Мордора стіною.
Війна принесена в наш дім —
За неї більшість того кодла.
А нам ось тут в душі болить
За ту бездушність орків, що не знають Бога.
Війна болить усім, хто тут і там,
Хто вдома й тому, хто уже без нього.
Вони прийшли нас “рятувати”,
Але вселяють тільки злість старому і малому.
Війна кричить, вона гучна,
Від неї часом закладає вуха.
Вона гуде сиренами всіма,
Вона лишає лиш розруху.
Війна в душі мені болить,
Бо хтось не вернеться уже додому.
Він не почує птахів спів,
Він не почує рідну мову.
Він не побачить синіх гір,
Де вітром граються тумани.
Не вийде в поле між хлібів,
Не стане вранці на світанні.
Війна стирає кольори,
Лишає сірі тіні в пам’яті народу.
Зриває маски, нищить сни,
Вганяє в землю цвіт нашого роду.
Війна палає в кожнім з нас —
В очах вдови, у сльозах дитини.
Вона навчає нас щораз
Цінити кожну мить, кожну хвилину.
Та наш народ не зломить хтось,
Ми виростем з руїн, ми – криця.
І хоч у серці рана й гнів,
Та нас не спинить ворога рушниця.
Ми пам’ятатимем цей шлях,
Ціну свободи — кров і втрати.
І будем жити, щоб колись
Тим, хто загинув, дякую сказати.
Ірина Ковальчук
