Проживають життя кожен день,
Наповну вдихають повітря,
Думки у них про майбутнє і тільки,
Різні плани будуть вони.
В той час допоки в нас дУмки "Як жити?",
Як бути коли в країні війна,
Яка забирає моменти життя,
Лишаючи шрами на вічне бутя.
Під завалами будинків,
Помирають сотні несказаних слів,
І на небо летять у вигляді зір,
Коли плани та мрії мали вони.
Крик звіриний від болі у тілі,
Це не плач, не жалість – це бажання жити!
На своїй рідній батьківщині,
Під синьо жовтим цвітом.
Хлопці в крові вже не перші хвилини,
Спокій не сниться – вже навіть так!
Вони думають і мріють про крихту хлібини,
Коли росіяни кричать "у ніх нє вайна".
У тривозі п’ятисот п’ятдесят повних днів,
Рахуєм хвилини ми до світанку,
З надією в серці лягаємо спати,
Світле майбутнє постійно в думках.
Живемо з виною що можемо жити,
Що маєм можливість вдихати повітря,
Коли під БахмУтом не бачили неба,
І забули запах рідної зЕмлі.
Пташина забула рідні краї,
Коли летіла з свого гнізда,
Палала могутня наша країна
О п’ятій ранку, зимової днини.
Кучеренко Ірина
