Та ж як багато душ забрала.
Так легко руки простягла.
І як труна вона постала,
Собою в землю затягла.
А п’є вона зі смерті чаші.
Такий солоний вже на смак
Її напій, де вся кров наша
Й усі життя. Спастися як?
І так підступно кралась тінню,
І заглядала в кожен дім.
Вона, диявольське створіння,
Його зробила вже своїм.
Усе живе з землі стирає.
Та й усмішки давно згаслИ.
Того тепла уже немає,
Що ми колись його несли.
В очах минуле – дежавю.
Тоді не плавив очі страх.
Про це минуле лиш молю
Тепер у знищених містах.
І мрію душі повернути,
Чиї тіла пожерла та,
Хто закувала всіх нас в пути
І гірша всякого катА.
А їх вже нівечила довго,
Немов із сумнівом в собі.
На тіл горі сидить же гордо так
З бокалом їхньої крові.
А мрію глянути у вікно,
Прислухатись – її нема.
А що було, було лиш сном,
Де всім нам снилася війна.
DarKan
