Він мав сяяти довше, але його вбили,
Взяли та згасили, мов свічку у млі.
Він був для дівчини надією й силою,
Та ось тепер квіти лиш на його землі.
Вона йде щодня, журливо й печально,
Кладе на могилу любов свою й біль.
Вітер гне верби, вони плачуть прощально,
Омиває дощем її сльози звідтіль.
Він обіцяв: «Повернусь, обійму» —
Та слова залишились лиш тінню в душі.
Не обійняв, не приніс ту весну,
Що обіцяв колись у тиші ночі.
Тепер ті квіти стоять у мовчанні,
Молодого героя, що йшов до зірок.
Все життя попереду — мрії й кохання,
Та слова нерозказані… і смутний крок.
Олесь Тичина.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
