Віра… Надія… Любов…

За краєчок сірого карнизу ледь трималася надія.
Пильно заглядала їй в вічі, додавала сили.
Озираючись довкола, тихцем промайнула мрія.
Тепер гострі, холодні вітри вже менше штормили.

Крізь тоненьку віконну шибку обережно зайшла віра.
Просила не звертати з дороги, впевнено йти до мети.
Зі сизими туманами кудись зникла духовна зневіра.
Знову захотілося комусь вірити, дорожити, жити.

За вікном - люди, кохання, ... Сил додає до дітей любов.
Де стріти жіноче щастя, щоб відчути стукіт у серці?
Замріялась... Ех, бути б щасливою знов...
Бажання тихо притаїлось в душі на самому денці.

Щось вже збулося... Щось ніколи й не збудеться...
Швидко біжить час. Жене свої хвилі течія.
Доки живе людина, про щось мріє, на щось надіється.
Для когось вона - далека, чужа, а для когось - рідна й своя.

Три душевних стихії: віра, надія, любов...
Вони вчать нас вірити, надіятись, любити.
Хтось пливе за течією... В когось від штормів закипає кров...
Мріємо з надійною, доброю людиною свій вік прожити.

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко