Ранок вдома… ще холодно трохи,
Але сонце вже світить крізь шибку,
Я вдихаю той запах, що в спокої
Дарував мені радість і звичку.
Тихо шурхотять листя у саді,
Десь гавкоче мій Песик у дворі,
Я не знала тоді ще про втрати,
Про чужі й непривітні краї.
Рюкзак в кутку, за плечима – турботи,
Що здавалися дріб’язком вчора,
У книгах не бачила жодної змови,
І світ був ясний, без прозорих укорів.
Я писала тоді свої вірші, як мрії,
Про танці, про друзів, про дім,
А тепер у мені вже сумніші надії,
І світ той здається чужим.
Там, де сміх був колись серед класу,
Там, де серце не знало образ,
Залишилась дитинства прикраса,
Що тепер загубилась у час.
Я змінилась, стала мов інша,
Між книжками й словами з латини,
Але десь у душі та дівчинка тиха
Ще танцює свої витинанки з тіні.
Я боюся забути ті дні,
Що були, як сонце весною,
Бо навіть коли я вже інша, в мені
Залишається світло старої.
І якщо колись повернусь до дому,
Я відчую, що все вже чуже,
Та, можливо, в знайомому шумі
Знову серце моє оживе.
Той сум за минулим не зникне до краю,
Але сили зростають в душі,
Я згадую те, що в собі зберігаю,
І лишаюся вірна собі.
Пустова Вікторія